Без перебільшення скажу - новий роман – гротеск «Гроші з неба» Олега Чорногуза визначне явище в нашій літературі. Сьогодні з дивовижною швидкістю змінюється сучасний роман. Здавалося б нині важко поєднати сучасність і традиційне, суто українське, романтичне на пів міфологічне минуле нашого народу з еволюційною сучасністю. 

 Олег Чорногуз своїм новим твором підтвердив, що ц ... Читати далі »

У сучасному літературному процесі критики й оглядачі конче полюбляють навішувати ярлики на того чи іншого письменника, той, мовляв, пише «порнографію», «брутальну прозу» або щось «безсоромне»...

Леся Воронина – улюблена письменниця багатьох дітей. Її книжки не залежуються на полицях. Діти граються в героїв, створених її уявою. Журналістка, редактор журналу, радіоведуча, лауреат літературних премій, член журі літературних конкурсів ділиться своїми поглядами на життя та думками про дитячу літературу. 

—  Ще дівчинкою Ви зацікавилися бойовими мистецтвами, щоб давати здачі. Звідки виникло це бажання?

- Взагалі, я страшенно не люблю, коли дорослі й поважні люди з розумним виглядом повторюють банальні істини про дитинство. Наприклад, про те, що дитинство це – золота пора, що все найкраще має належати дітям і, звичайно, що писати для дітей треба так само, як для дорослих, але щ ... Читати далі »

Автор товстелезних історичних романів Павло Загребельний прийняв мене на своїй письменницькій дачі під Києвом теплим вересневим днем 1999 року. Тоді йому тільки-но виповнилося 75. Що приховувати, йшов я до Павла Архиповича з відомим упередженням: багаторічний секретар і голова правління Спілки письменників України, депутат Верховної Ради СРСР і Української РСР, кавалер багатьох радянських орденів і медалей, член ЦК КПУ, лауреат державних премій СРСР і УРСР – номенклатура чистої води. Але все виявилося інакше. Все не так ... Читати далі »

Чула, що Ви збираєтесь продовжувати свій лауреатський роман «Кров по соломі»…

Останнє десятиліття не надто сприяло непоквапливій творчій праці. Це тільки уявити, – за хронічно дискусійного сенсу нашої доби, глобального зрушення людських душ зосередитись на творенні кількасот сторінок! Історичний час в Україні згущується на больовий вибуховий нерв. Письменник щобільше почуває свою належність до «вимираючої раси». Щоденники, мемуари, есеїстика, що ними засіяні сторінки журналів і книжок, – як начебто новий для нас жанр! – це все гра у хованки. Там, де треба виказувати одчайну мужність, ми являємо ялову мудрість. Так воно все шкереберть, – коли потребувалося мудрості, ну хоч би й з початком 90-х, гримкотіла канонада патріотичної публіцистики. Але… замість конкретної відповіді бачу, що впадаю у те ж істеричне ... Читати далі »

— Між Вашими двома прозовими збірками – величезна часова дистанція. Чим це пояснюється?
— Тут багато сплелося. Найголовніше, мабуть, саме слово. Було відчуття, ніби сперло в горлі. Кожне написане речення почало сприйматися як нестерпно багатослівне. Це тривало довго, а тут ще «наспіло» кіно, сценарна робота, де треба писати багато і швидко, стала ніби свого роду компенсацією. А між тим, кіно втягує, як хвороба. Та й плани були досить амбітні, шкода, що на нездалий період припали. А час за тим усим спливав. Та я не скаржуся. Скільки вже там написав після першої книжки, але є якесь речення-друге, яке  чекало свого часу і мало написатися тільки так.

— Ви – кіносценарист, який «заходить» у літературу, чи прозаїк, який працює в кіно?
— З якого боку оцінювати, визначати. З одного боку – я ... Читати далі »