Без перебільшення скажу - новий роман – гротеск «Гроші з неба» Олега Чорногуза визначне явище в нашій літературі. Сьогодні з дивовижною швидкістю змінюється сучасний роман. Здавалося б нині важко поєднати сучасність і традиційне, суто українське, романтичне на пів міфологічне минуле нашого народу з еволюційною сучасністю. 

 Олег Чорногуз своїм новим твором підтвердив, що ц ... Читати далі »

З Уляном нас доля звела біля славнозвісного гастроному на розі Пушкінської і Прорізної — саме тут завжди гуртувався мистецький люд на «чарку кави» і бесіду гомінку ще, мабуть, так iз років 1960–х. Сталося це року Божого 2005–го. Стояв спекотний липень, і сонце робило з повітря недосяжно накраяний мармелад. Щойно Олесь заговорив — відчулись дві речі — щирість і вразливість, а отже, — с п р а в ж н і с т ь, без жодних «понтярських» замашок чи зіркових «здвигів», тим більше — без «німба» Шевченківського лауреата. Він розмовляв зі мною як iз рівним, хоча був старший на 20 життів, років і книжок. І оця мужність завжди бути собою притягала незримим магнітом...

До того я знав його за «Сталінкою» і всім, що друкувалось у добірному «Кур’єрі Кривбасу», а також — за авторською колонкою в «Україні молодій». Знав розкішність його фрази і майстерність створити ефект присутності того психологічного стану, в якому перебуває його герой. Знав, що деякі його твори можна знімати без сценарію, адже ... Читати далі »

У сучасному літературному процесі критики й оглядачі конче полюбляють навішувати ярлики на того чи іншого письменника, той, мовляв, пише «порнографію», «брутальну прозу» або щось «безсоромне»...

Проза Олеся Ульяненка жорстка, безкомпромісна, пройнята шаленим ритмом — коли починаєш читати, захоплюєшся: від першої до останньої сторінки відірватися неможливо, тексти вражають своєю якоюсь оголеною майже до кістяка відвертістю. Про один зі своїх передостанніх творів «Жінка його мрії» Ульяненко казав, що намагається написати його таким чином, як знімають кіно. Й це йому насправді вдалося.

Років за сорок до сьогодення можна було б говорити й про данину «суворому стилю», проте «суворий стиль» був доцільним за радянських часів, це навіть здебільшого стосувалося живопису Ніконова, Євгена Мойсеєнка, Віктора Попкова, література тоді ж ма ... Читати далі »

Леся Воронина – улюблена письменниця багатьох дітей. Її книжки не залежуються на полицях. Діти граються в героїв, створених її уявою. Журналістка, редактор журналу, радіоведуча, лауреат літературних премій, член журі літературних конкурсів ділиться своїми поглядами на життя та думками про дитячу літературу. 

 

—  Ще дівчинкою Ви зацікавилися бойовими мистецтвами, щоб давати здачі. Звідки виникло це бажання?

- Взагалі, я страшенно не люблю, коли дорослі й поважні люди з розумним виглядом повторюють банальні істини про дитинство. Наприклад, про те, що дитинство це – золота пора, що все найкраще має належати дітям і, звичайно, що писати для дітей треба так само, як для дорослих, але щ ... Читати далі »

Автор товстелезних історичних романів Павло Загребельний прийняв мене на своїй письменницькій дачі під Києвом теплим вересневим днем 1999 року. Тоді йому тільки-но виповнилося 75. Що приховувати, йшов я до Павла Архиповича з відомим упередженням: багаторічний секретар і голова правління Спілки письменників України, депутат Верховної Ради СРСР і Української РСР, кавалер багатьох радянських орденів і медалей, член ЦК КПУ, лауреат державних премій СРСР і УРСР – номенклатура чистої води. Але все виявилося інакше. Все не так ... Читати далі »

Чула, що Ви збираєтесь продовжувати свій лауреатський роман «Кров по соломі»…

Останнє десятиліття не надто сприяло непоквапливій творчій праці. Це тільки уявити, – за хронічно дискусійного сенсу нашої доби, глобального зрушення людських душ зосередитись на творенні кількасот сторінок! Історичний час в Україні згущується на больовий вибуховий нерв. Письменник щобільше почуває свою належність до «вимираючої раси». Щоденники, мемуари, есеїстика, що ними засіяні сторінки журналів і книжок, – як начебто новий для нас жанр! – це все гра у хованки. Там, де треба виказувати одчайну мужність, ми являємо ялову мудрість. Так воно все шкереберть, – коли потребувалося мудрості, ну хоч би й з початком 90-х, гримкотіла канонада патріотичної публіцистики. Але… замість конкретної відповіді бачу, що впадаю у те ж істеричне ... Читати далі »

— Між Вашими двома прозовими збірками – величезна часова дистанція. Чим це пояснюється?
— Тут багато сплелося. Найголовніше, мабуть, саме слово. Було відчуття, ніби сперло в горлі. Кожне написане речення почало сприйматися як нестерпно багатослівне. Це тривало довго, а тут ще «наспіло» кіно, сценарна робота, де треба писати багато і швидко, стала ніби свого роду компенсацією. А між тим, кіно втягує, як хвороба. Та й плани були досить амбітні, шкода, що на нездалий період припали. А час за тим усим спливав. Та я не скаржуся. Скільки вже там написав після першої книжки, але є якесь речення-друге, яке  чекало свого часу і мало написатися тільки так.

— Ви – кіносценарист, який «заходить» у літературу, чи прозаїк, який працює в кіно?
— З якого боку оцінювати, визначати. З одного боку – я ... Читати далі »

... Читати далі »