Київські прозаїки

ВЕЧІР ТРЬОХ ОПОВІДАНЬ

proza — Mon, 29 Nov 2010 10:53:40 GMT

30 листопада о 17.00

ВЕЧІР ТРЬОХ ОПОВІДАНЬ

у Будинку письменників на вул.Банковій, 2

Читанням своїх творів вас порадують

неординарні письменники сучасності

Богдан ЖОЛДАК,

Володимир ДАНИЛЕНКО,

Анатолій ДНІСТРОВИЙ.

Їх треба послухати.

З ними можна подискутувати.

Вони не залишать вас байдужими.

Веде вечір Сергій Соловйов

ДЕ ЗНАЙТИ сучасну вишукану українську літературу?

proza — Wed, 10 Nov 2010 13:56:29 GMT

Відповідь є. Вона всюди, просто треба розплющити очі і озирнутися навкруги.

В мене була змога трохи приблизитися до світу української літератури.До нас завітав український письменник Сергій Батурин. Що з цього вийшло, і на які думки мене це наштовхнуло - читайте далі.

Нещодавно студенти-міжнародники зустрілися з українським письменником Сергієм Батуриним, лауреатом «Коронації слова»(2001 р., третя премія за роман «Охоронець»), Всеукраїнського літературного конкурсу "Просто так" (2010 р., перша премія в номінації "Проза"). Студенти мали змогу поспілкуватися з письменником та поставити йому питання.

Мені здається що основною ідеєю цього невеликого заходу було хоча б на годину занурити студентів до цікавого світу української сучасної літератури. Цікавість перемогла холод в аудиторії, і зустріч була по-домашньому теплою. Сергій Батурин розповів про своє життя, висловив думки з приводу сучасної української літератури та стану книги в нашій державі, тобто провів нам «Курс молодого письменника».

Відверто кажучи, раніше я прочитав лише одна книгу цього автора (яка мені сподобалась), і хотілося все ж побачити на власні очі Сергія Батурина. Цінність цієї зустрічі для мене була в тому, що вона стала таким собі доказом існування сучасних адекватних українських авторів, дивлячись або читаючи яких не робиться сумно. Зараз це мене спонукає більше читати саме наших письменників, шукати нові яскраві імена. Хочеться крикнути: «Стійте, люди,зупиніться, у нас же є своя література, своя книга, своя культура».Аж жаль бере…

Зустріч з цим автором призвела до того що я, приділивши трохи уваги і зусиль, знайшов декілька цікавих сайтів, книжок у себе вдома, зараз намагаюся купити ще щось. Можливо це звучить занадто пихато-діловито, але здається я зрозумів те, що багато людей не розуміють. Треба не забувати читати нашу літературу, бо якщо ми не будемо цього робити,то вона просто зникне, а згодом і ми за нею. Сучасна українська література - це як та прекрасна дівчина, яка чекає щоб її покохали, а українське слово, сильне як стріла-блискавка Зевса, здатне творити дива. Як влучно висловлювався Олександр Олесь:

Бринить-співає наша мова, Чарує, тішить і п'янить.

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

Треба ламати стереотипи, типу «читати – не модно». Треба, не дивлячись на страшну силу телебачення і Інтернету, особисті проблеми, комп’ютерні ігри, спорт, нічні клуби і сон, знаходити час на спілкування з книгою.

Підходячи до кінця хочу сказати що, можливо Сергій Батурин і не стане моїм улюбленим українським письменником, але він дав той заряд і потрапив точно в ціль. Скоріше за все, і я ніколи не буду письменником, але читати мені ніхто не може заборонити ніхто. Серед нас є багато талановитих людей, і я погоджуюсь з Сергієм Батуриним, що, можливо і зараз серед нас ходить людина яка колись отримає Нобелівську премію з літератури, або стане всесвітньо відомим автором сучасності.

Коротко про С.Батурина

Народився 4 квітня 1960 року у Києві. Закінчив філологічний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького у 1981 р. Працював учителем у Києві, служив у лавах Збройних Сил. З 2007 — відповідальний секретар Київської організації Національної спілки письменників України. Член Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

Твори

- поезії в періодичних виданнях (1984—1987 рр.)

- роман «Охоронець» (2002 р., Львів, видавництво „Кальварія”)

- повість «Команда» (2002 р., Львів, видавництво «Кальварія»)

- роман «Легенда» (журнал «Сучасність», 2004 р., № 3)

- роман «OST», (журнал «Сучасність», 2005 р., № 3; 2005 р., Львів, «Кальварія»)

- публіцистична хроніка «Українські невільники Третього Рейху» (у співавторстві з Аллою Кравченко) (2005 р., Львів, «Кальварія»)

- «Цей біль у серці не вщухає» (збірка, укладання у співавторстві з Л. Сочкою, 2005 р., Львів, «Кальварія»)

- роман «Меч королів» (2006 р., Львів, «Кальварія»)

- «Полинова доля» (збірка, укладання, 2007)

- роман «Бурштинові очі» (журнал «Сучасність», 2007 р., № 4-5)

- роман "Поважна причина" (журнал "Сучасність", 2007р., №8)

- роман "Монолог самотнього мужчини" (журнал "Дніпро", 2009р.,№1)

- Сергій Батурин здійснив перший переклад українською мовою повного тексту роману Анатолія Кузнєцова "Бабин Яр" (видавництво "САММІТ- книга", Київ, 2008).

Станіслав БАЛАЛУЄВ, студент університету «Україна»

ЛІТСТУДІЯ "ПЕРЕХРЕСТЯ" організовує благодійний ярмарок і лiтературну дискусію

proza — Tue, 26 Oct 2010 09:53:09 GMT

Київська літературна студія «ПЕРЕХРЕСТЯ»

закликає всіх небайдужих долучитися до

Благодійної акції

«Відкрий серце – обери життя!»

у межах якої заплановані:

ДОБРОЧИННИЙ ЯРМАРОК

задля допомоги онкохворим дітям

(під егідою ініціативної групи допомоги дітям

імені Даші Євдокімової «Дар Янгола»),

на якому можна буде придбати різноманітні цікавинки:

авторські роботи художниці Юлії Донченко; кераміку; біжутерію,

аксесуари, мило ручної роботи, а також книжки сучасних майстрів слова.

ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНИЙ ВЕЧІР

за участі представників красного письменства

(живих класиків сучасної української літератури, представників київських літстудій і об’єднань, виконавців класичної музики і бардівської пісні). Зокрема, ви почуєте голоси

Василя Портяка, Віктора Баранова, Василя Трубая, Миколи Семенюка,

Василя Шкляра, Сергія Соловйова, Сергія Пантюка,

Валентини Захабури, Вікторії Осташ.

ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ

щодо можливостей сучасної літератури (мистецтва взагалі) під девізом:

«У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне» (Максим Рильський)

Будемо раді бачити вас у вівторок

9 листопада 2010 року

з 16-00 до 20-30 у Будинку письменника

(НСПУ) за адресою: вул. Банкова, 2

Початок заходу – 16-00 – вступна частина, початок виступів від Благодійного фонду Дискусія – від 17-00 до 17-45

Основна літературно-музична частина – від 17-45 до 20-30

Чи не кожен автор пише, аби реалізуватися, утілити власну мрію, поділитися наболілим, зрештою – бути почутим… Та чи є у мистецтва ще якийсь сенс? Чи здатне воно комусь допомогти, когось розрадити, повернути до життя? Приєднуйтесь до нас – і отримаєте відповідь. Маєте власну думку? Наша зустріч – то цілком реальна можливість поділитися з людством своїми міркуваннями!

А завдяки участі в Благодійному ярмарку, організованому під егідою ініціативної групи «Відкрий серце – обери життя!» задля допомоги онкохворим дітям, матимете нагоду вписати свою сторінку у чиєсь маленьке життя, врятоване завдяки і вашій небайдужості, вашому милосердю.

Життя інколи буває надто важкими, затемненим проблемами

і нещастями – хворобами, болем… Тож перейдімо всі разом на бік світла!

Контакти:

ел.адреса: viktoriya-ostash@ukr.net

моб. тел. 097 430 04 70

(Вікторія Осташ, керівник літстудії «Перехрестя)

Сайт Київської молодіжної літстудії "Перехрестя"

http://perehrestya.at.ua/

Сайт групи допомоги дітям імені Даші Євдокімової
http://vkontakte.ru/club16742536

В ІРПІНЬ ПРИЇДУТЬ 28 молодих письменників

proza — Wed, 20 Oct 2010 10:09:41 GMT

20 жовтня в Ірпінському будинку творчості розпочнеться традиційна Всеукраїнська нарада молодих літераторів. Упродовж кількох днів на творчих семінарах здібна юнь спілкуватиметься з майстрами поезії та прози Василем Герасим’юком та Петром Засенком, Василем Шклярем і Василем Довжиком, Володимиром Бушняком і Анатолієм Гаєм, а також із Галиною Гай, відповідальною за випуск запланованого альманаху «Ірпінські світанки-2010».

Серед учасників - найбільше учнів шкіл та гімназій, проте є студенти, аспіранти, вчителі та журналісти.

Із своїми творами письменники-початківці виступлять та творчих вечорах поезії (20 жовтня) і прози (21 жовтня).

Сергій Соловйов

за повідомленням оргвідділу НСПУ

КЛЮЧІ ВІД НЕЗДІЙСНЕННОГО БУТТЯ

proza — Tue, 19 Oct 2010 12:05:40 GMT

Без перебільшення скажу - новий роман – гротеск «Гроші з неба» Олега Чорногуза визначне явище в нашій літературі. Сьогодні з дивовижною швидкістю змінюється сучасний роман. Здавалося б нині важко поєднати сучасність і традиційне, суто українське, романтичне на пів міфологічне минуле нашого народу з еволюційною сучасністю.

Олег Чорногуз своїм новим твором підтвердив, що це не тільки можливо, а й необхідно тримати тісний зв'язок, скажімо, з Гоголівськими оповідями Диканьки і світськими раутами сучасних скоробагатьків, з якими так само трапляються різноманітні дива і водночас сумувати за другою втраченою Елладою, як колись називали мальовничу Україну. Як і в часи Миколи Гоголя і в значно глибші вікові виміри, траплялися дива, народжувалися напівказкові міфи поміж яких жив і живе цей лірико - романтичний і трохи наївний народ, українці, і чи то сам породжує чи вони самі народжуються, але міфи між народом живуть, як і жили.

От і в романі Олега Чорногуза з’являється вічний і невмирущий Той. Загадковий і незрозумілий Той, що бродить нашою планетою і експериментує на людиною, її долею і наочно доводить, що в цьому світі мало що змінилося, якщо мати на увазі людську, хижацьку жадобу двоногої істоти, яка сама себе прирівняла( принаймні, за подобою) до Бога і вважає, що їй на цій землі все дозволено, насправді все це не так. Вона ще гірко поплатиться, що не зберегла колиску свого народження, яка поки що мирно пливе у безмежному всесвіті. Подоба ще не усвідомлює, що її чекає страшне Завтра. Саме Той ходить планетою і ніби каже, проводячи свої експерименти на людьми,: Люди, схаменіться! Що ви творите своїми руками? Як ви по-хижацькі поводитеся зі своїм домом . Якщо так піде й далі і ви не зупинитеся, то вам не треба чекати Ісуса Христа , його Другого Пришестя. Друге Пришестя ви влаштуєте самі на цій, подарованій вам Богом, землі.

Ось такий головний лейтмотив роману видатного сучасного романіста-сатирика Олега Чорногуза. Можливо, ми занадто насторожили читача теоретичними роздумами про сучасний роман і міфологічність твору нашого сучасника. Адже книга Олега Чорногуза весела і страшна, філософська і бурлескна, зовсім дуже проста, як на поверхове око читача і надзвичайно глибока за своїм філософським змістом, якщо в твір вчитатися і помітити, що поверховість це тільки частина айсбергу. Все значно глибше ледь не на дні океану. Ця глибина не залишає вас байдужим, вона начебто закликає вас до співтворчості з автором, власних домислів. Книга не терпить однозначності і наївності, як і лобової поверхової визначеності.

«Я тут уже був»- резюмує головний герой роману, від імені якого ведеться розповідь. Він «пізнає» земні реалії через величезні, тисячолітні провалля часу. « Я спіймав золоту рибку чи золота рибка спіймала мене?! - знову і знову запитує головний герой твору у себе, у Бога і в Того, що час від часу з»являється на землі. Непрошений, несподіваний, який хоче перевірити чи ви так само спокушатиметеся на солодку долю, як і тисячі років тому, чим ви змінилися. Він експериментує, перевтілюючи ваше рівномірне чи планомірне буття в ерзац - буття, яке зникає від першого ж променя справжнього сонця.

« Запроси і купи мені в нього мені ім’я. Купи мені моє ім’я». Ось тут і з’являються злополучні «гроші з неба». І вже немає значення , де вони лежать - у шикарному «бентлі», чи у лелечому гнізді. Вони змінюють сутність світу. Це доводить на практиці невмирущий Той. Він ніби каже, що гроші це від Сатани. Що гроші це зло на землі, а великі гроші - велике зло.

Вони змінюють сутність світу і людської особистості, розмивають само ідентичність людини. Саме тому « ми не можемо називатися Йому подібними». Ми не від Нього, ніби кожному з нас каже посланець неба Той. І справа тут не лише у недосяжності досконалості Бога - Творця, ми боїмося бути подібними до Нього, бо це накладає великі моральні обов’язки. А без них так легко і зручно кожному з нас у цьому минущому земному бутті.

Візьмемо для прикладу елегантного естета, швидше за все схожого на манекена банкіра Кудрика. Він живе наче метелик - одноденка, яка щойно залишила лялечку, помахала крильцями, щоб знову згорнутися сірою мертвою лялечкою. Цей живий манекен переконує головного героя без власного імені чи то Василька чи то База, що саме його існування і призначення на землі – істинна реальність. Кудрик переслідує База усюди, щоб остаточно його переконати, що в цьому світі найсильніше це гроші. Гроші, а не людські чесноти - мораль, а тільки гроші вирішують Все! Саме ті гроші і збирають на землі безсоромні святоші, щоб задобрити ними небо і Бога у безмежному просторі. Та Бог не приймає мертвотних віртуальних дарів і відкидає ті гроші з неба назад на давно грішну землю. На ту землю, яку Василько побачиш всього один раз. Помітив тоді, коли відвозив Того до його білої мазанки, з тином, біля якого росли оксамитові мальви, гули хрущі на вишнями і купалися в чистому ставку синьооке небо і золоті зорі. Саме біля цього райського земного куточку Василько висадив Тоя, а коли помітив, що Той забув у його машині цілу торбу, чи цілих дві, а може й три торби грошей, а він повернувся, щоб віддати ті чужі гроші. Він точено пам’ятає де він висадив Той, на якому кілометрі і біля якої хатки – раю, але там уже ніякої хатки, як і саду, як і ставка не було. Там лежали суцільні піски, стояв вагончик і в повітрі пахло смолою від казана чи міксера, в якому розігрівали ту смолу.

Василько згадав і свій ставок, біля своєї хати-мазанки. «Я глянув на мій ставок і не повірив своїм очам … На ньому вже не було лебедів. Не було лебедів, які тут споконвічно плавали. Там тупу було багато чорних хаток. Хаток, що трималися на вбитих у дно стовбурах. Багато чорних хаток для білих і чорних лебедів. Але тепер там лебедів не було. У тих хатках лежали…гроші».

Прокляті гроші, знайомий гоголівський мотив і гоголівська стилістика проклятого ставка чи хати - мазанки з мальовничими мальвами біля тину.

Василько не знайшовши цієї хати-міфу і господаря тих грошей повертається з ними додому і ту починається, власне, те, чого слід було й чекати: Де ти взяв ці гроші? - розпачливо запитує Василька дружина Марія.- Де ти взяв ці гроші на нашу голову?» Марія і син залишають рідний дім, аби хоч б з ними не трапилося біди. А Василько залишається з тими грішми і поволеньки втягується у страшний чорторий, в якому борсається підлий і підступний Тод, цинічний Кудрик, Дзиґа, Жалюгідний Два сорок, знеособлені Дві Пари Шпильок і Алік Мітрідат…

За усім цим стоїть Той – великий спокусник і експериментатор. Нелегко встояти проти нього. Це розуміють прості люди. Але не розуміє спокушений великими грішми, що падають наче з неба, Марко, загалом чесний, скромний і навіть сором’язливий селюк - вчорашній пастух, який спокушений ключами і грішми від шикарного авто, втрачає людську сутність.

Завдання Того – опустити небо на землю у страшному провозмішанні Добра і Зла. «По небу, як і по ставку так само пливли чорні хатки з пачками грошей». Саме Той у Василька запитує:» Як там твої очі?» І це не випадково. Бо сама по собі напрошується відповідь: а чи Василько не той теребовлянський князь, якому рідні брати викололи очі. Чи то автор, чи Той устами автора начебто нам хочу сказати, щоб під цим небом мало чого змінилося.

Сучасність, яка тісно поєднується з минулим, магістральна лінія роману. Вражає у романі похорон чужого тіла - двійника. Саме тоді, коли оце чорно рідне тіло буде поховане, головний герой зможе повернутися до трьох автомашин біля супермаркету і виконати наказ Того - провести експеримент над наступною жертвою, яка так само спокуситься на шикарний автомобіль і велику суму грошей. Адже саме з цього почалася містична і страшна одіссея «грошей з неба». А швидше за все - чортових грошей. Грошей, які придумав для землян сам сатана. І наступна жертва, так як і Василько під час чергового експерименту, уже не побачить ніколи у своєму життя зворушливу хату під золотою стріхою, рожеві мальви і кручені паничі біля тину. Тільки чорний приблудний пес буде стояти і дивитися на все оте диво. А чи пес там стоятиме? Може краще навести останні абзаци епілогу з роману Олега Чорногуза. « Я вискочив з машини…Буквально вискочив і підлетів до них.

- Не робіть цього! Я вас Богом молю не робіть цього…

- Але юнак погодився і Той мені показав на молоду людину, яка вже тримала ключі від автомашини і сяяла. Сяяла такою усмішкою, ніби то були ключі не від автомобіля, а від якогось світу. Ніби то були ключі від неба.

- Так звідки ці гроші?

- Ці гроші з неба…Ці гроші з неба»…

Ці слова мовив Той, стверджує автор. Василько обернувся, щоб сказати Тому аби він забрав від нього ці ключі і ці гроші, але Того уже ніде не було.

Тепер там сидів пес, - пише автор. - На його місці сидів Великий чорний пес з розумними очима. З розумними великими очима і дивився на мене.. Я ще раз глянув на нього. Я таки глянув на нього. Я не міг повірити своїм очам. Просто не міг повірити, бо я такого ніколи не бачив. Пес сидів на задніх лапах, дивився мені в очі. І плакав. Пес плакав. Плакав великими сльозами, Великими, як його очі.».

Так закінчується новий роман Олега Чорногуза «Гроші з неба». Автор не дає у своєму творі готових рецептів, не картає нас грішних за нашу безголовість. Він каже « Я не пам’ятаю…може так…а може й не так». Він підкреслює різноваріантність нездійсненого не проявленого нашого буття.

Але в нашій пам’яті залишається ощасливлений мільйонами доларів дивак, який уперто захищає продуктову торбу від собак, вбачаючи в цьому чи не найголовніший зміст свого буття. Невже це жорстокий портрет сучасної цивілізації, невже це ми з вами?!

Леонід ТОМА, м.Харків

ПРОЕКТ "УКРАЇНСЬКА КНИГА": що видавати

proza — Mon, 18 Oct 2010 08:05:43 GMT

15 жовтня 2010 року

Держкомтелерадіо: Колегія схвалила проект переліку книжкових видань, передбачених до випуску за програмою "Українська книга" на 2010 рік.

Як зазначив Голова Держкомтелерадіо Юрій Плаксюк, до проекту 2010 року надійшло 1200 пропозицій на загальну суму близько 300,00 млн. грн. від 130 видавництв та видавничих організацій України різних форм власності. Втім, державним бюджетом на програму «Українська книга» у 2010 році передбачено 33 млн. грн.

Перелік видань було сформовано за основними тематичними розділами:

I. Видання для дітей та юнацтва;

II. Твори класиків української літератури, лауреатів Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та сучасних українських письменників;

III. Твори класиків зарубіжної літератури в перекладі українською мовою;

IV. Науково-популярні видання;

V. Довідкові та інформаційні видання;

VI. Видання мовами національних меншин України.

Проект переліку книжкових видань, передбачених до випуску в рамках програми «Українська книга» на 2010 рік, було розміщено на офіційному web-сайті Комітету для ознайомлення громадськості. Пропозиції видавництв розглядала Експертна рада, до складу якої входять академіки Валерій Смолій, Микола Жулинський, головний редактор журналу «Дніпро» Микола Луків, директор Книжкової палати України ім. І. Федорова Микола Сенченко, президент Української асоціації видавців та книгорозповсюдження Олександр Афонін, народний депутат України Володимир Зубанов, письменники Григорій Гусейнов, Сергій Іванюк, Андрій Курков, представники бібліотек та громадськості.

15 вересня 2010 року Експертна рада остаточно схвалила Перелік пропозицій на поточний рік для випуску на умовах державного замовлення та рекомендувала для розгляду колегією Комітету.

До переліку книжкових видань, передбачених до випуску в рамках програми «Українська книга» на 2010 рік, відібрано близько 120 видавничих проектів на загальну суму 33 млн. грн.

Зокрема, до І розділу програми «Видання для дітей та юнацтва» включено 20 видавничих проектів – творів класиків української та зарубіжної літератури, сучасних авторів та довідкові видання для дітей на суму 2 539 993,0 грн.

До ІІ розділу програми увійшло 25 пропозицій від видавництв та видавничих організацій – творів класиків української літератури, лауреатів Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та сучасних українських письменників на загальну суму 4 557 936,00 грн. На умовах державного замовлення будуть видані твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Миколи Зерова, Леоніда Первомайського, Володимира Дрозда, Миколи Руденка, Івана Дзюби, Івана Драча тощо.

До ІІІ розділу програми включено 5 творів зарубіжних письменників у перекладі українською мовою на суму 858 840,00 грн. Світ побачать твори Василя Бикова, Олександра Купріна, антологія українських перекладів Поля Верлена тощо.

До ІV розділу «Науково-популярні видання» увійшло 47 видань різноманітної тематики на суму 9 294 334,11 грн., які містять відомості про актуальні дослідження в області науки, культури, техніки.

Значну увагу приділено випуску за державним замовленням довідкових та інформаційних видань, які віднесено до V розділу програми, на загальну суму 1 671 778,00 грн.

До VІ розділу включено 7 видавничих проектів мовами національних меншин на суму понад 798 930,00 тис. грн.

До проекту Переліку книжкових видань у поточному році внесено книги до загальнодержавних заходів та ювілеїв відомих державних діячів, письменників, композиторів, художників.

Зокрема, на виконання Указів Президента України: «Про відзначення 295-ї річниці та підготовку до 300-ї річниці прийняття Конституції гетьмана Пилипа Орлика», «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», «Про відзначення 90-річчя від дня народження Олеся Гончара», «Про заходи щодо вивчення та популяризації духовної спадщини І.Франка», «Про відзначення 50-річчя заснування Національної премії України ім. Тараса Шевченка», «Про вшанування пам’яті Василя Стуса», Розпорядження Президента України «Про заходи щодо популяризації творів лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка», доручення Президента України «Про видання творів М.Грушевського у 50-ти томах», Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Верховною Радою України у 2003 році тощо.

Відділ зв’язків з громадськістю та ЗМІ Держкомтелерадіо

ЛІТФЕСТИВАЛЬ у Коломиї. "Покрова" для поетів

proza — Fri, 08 Oct 2010 12:35:16 GMT

Вшанувати пам’ять відомого в Україні поета Тараса Мельничука покликаний другий літературний фестиваль «Покрова», що пройде 14-15 жовтня в Івано-Франківську.

Про це під час прес-конференції повідомили організатори заходу: відповідальний секретар обласної організації Національної спілки письменників України Ярослав Ткачівський, поет і журналіст Василь Карп’юк, начальник головного управління культури Івано-Франківської ОДА Володимир Федорук та меценат свята Віктор Козачок.

«Фестиваль «Покрова» проводиться в Івано-Франківську вже другий рік поспіль, - розповідає пан Карп’юк, - спрямований він на те, щоб розвивати українську культуру в нашому місті, виховання в молоді доброго естетичного смаку, бо саме фестивальне життя найбільше впливає на розвиток школярів і студентів, які в основному є найактивнішими учасниками подібних заходів, а також сприяння розвитку молодих обдарувань, які мають змогу розкрити таланти під час дійства».

Як повідомив В.Федорак, цього року фестиваль пройде в дещо розширеному форматі, насамперед йдеться про часові межі: на відміну від минулого року, він проходитиме протягом двох днів. Ширшим буде і коло учасників. Зі слів В.Карп’юка, вже сьогодні взяти участь в заході зголосились близько 30 літераторів з різних міст України, зокрема з Севастополя, Львова, Ужгорода, Чернівців тощо. Крім молодих авторів, до фестивалю приєднаються також знані в Україні та за кордоном письменники, такі як: Петро Мідянка, Степан Процюк, Тарас Прохасько, Володимир Єшкілєв, Ярослав Ясінський, Галина Петросаняк, Таня Малярчук та інші.

Насиченою буде і програма дійства. Вона включатиме поетичні читання-марафони, дуелі, а також вперше музичну частину: вечір інтелектуальної музики за участю Маряни Яремак та гурту «DeLAyF», а також концерт гурту «Межа мрій». Оригінальним обіцяє бути поетичний марафон присвячений проводом молодого поета-представникамолодіжної літературної формації «Вагітні голови» на строкову службу в Збройні сили України.

«Всі ви знаєте, - прокоментував подію відповідальний секретар НСПУ Ярослав Ткачівський, - що письменник, а тим більше поети мають дату народження, а дати смерті не мають. Мені приємно, що молоде покоління знає, пам’ятає поета Тараса Мельничука.Приєно, що в заході братимуть участь лауреати премії ім. Т.Мельничука».

Сергій БІЛИЙ

Коломия ВЕБ Портал

У СУБОТУ минуло сорок днів по смерті письменника Олеся Ульяненка

proza — Fri, 01 Oct 2010 11:48:57 GMT

З Уляном нас доля звела біля славнозвісного гастроному на розі Пушкінської і Прорізної — саме тут завжди гуртувався мистецький люд на «чарку кави» і бесіду гомінку ще, мабуть, так iз років 1960–х. Сталося це року Божого 2005–го. Стояв спекотний липень, і сонце робило з повітря недосяжно накраяний мармелад. Щойно Олесь заговорив — відчулись дві речі — щирість і вразливість, а отже, — с п р а в ж н і с т ь, без жодних «понтярських» замашок чи зіркових «здвигів», тим більше — без «німба» Шевченківського лауреата. Він розмовляв зі мною як iз рівним, хоча був старший на 20 життів, років і книжок. І оця мужність завжди бути собою притягала незримим магнітом...

До того я знав його за «Сталінкою» і всім, що друкувалось у добірному «Кур’єрі Кривбасу», а також — за авторською колонкою в «Україні молодій». Знав розкішність його фрази і майстерність створити ефект присутності того психологічного стану, в якому перебуває його герой. Знав, що деякі його твори можна знімати без сценарію, адже в них помітна ледь не вся «розкадровка», як, наприклад, у «Хресті на Сатурні» та багатьох інших творах. Знав і афористичність його фрази: «Танька не любила думати, тому що не знала, як це робиться» («Ангели помсти»).

...Це було перше літо після помаранчевих піднесень і змін (чи то пак — надій на них), і запам’яталось, як Улян оповідав про те, що мав залагодити якісь формальності у паспортному столі рідного Хорола, і, коли «фізіономія вєлікого пісатєля» (як він самоіронічно себе величав) не подіяла на паспортистку, а часу на бюрократичну вовтузню Олесь не мав, він вийняв «мобільник» і сказав: «Зараз подзвоню вашому керівнику–міністру, і він вам розкаже, що таке оперативне оформлення документів». Зрозуміло, цей аргумент виявився переконливим.

А ще йому боліло те, що в рідному Хоролі, «там, де колись книгарня була, отакенний замок висить». І всі ті болі він тоді щедро «анестезував» «аква вітою». А крім того, за спиною був Афган, рота саперів, з якої він один повернувся живий і про який він завжди волів мовчати. А перед тим — миколаївська «мореходка», де теж годували далеко не медом...

Після тієї зустрічі ми близько року перетиналися час від часу на якихось імпрезах–презентаціях і до ладу не мали нагоди перемовитись. Згодом, коли я працював відповідальним секретарем Спілки письменників, знайомство «обновилось»: Олесь був членом журі новоствореної премії «Айстра», тож частенько заходив до мене, і ми, майже за китайською церемонією, пили зелений чай і балакали про все на світі (власне, як і належить при чайній церемонії). Я дивувався його безпритульно–богемно–шаленому життю, а він відказував: «Та якось «крутюся», принаймні на кішку заробляю» (після розлучення вона стала його музою і членом сім’ї).

Якось ми перетнулися влітку перед Театром Франка за п’ять хвилин до початку нагородження лауреатів «Коронації слова» (саме тоді «слонів» отримали Лис, Бриних і Багряна), і я подарував йому свою книжку віршів «Територія братства». Потому минуло місяців три, Олесь нічого про неї не згадував, я — не питав. Після хвороби він завітав до мене пізньої осені чи, може, ранньої зими. Погомоніли про те, про се. Він знав, що мій батько серйозно хворіє, запитав, як почувається. Я сказав — бореться з останніх сил. А ще він знав, що батько був шеренговим «шістдесятником». Тоді він зауважив: «Праведні, хто страждають за правду, бо їхнє Царство Небесне... Але праведні в цім житті й страждають найбільше...».

Коли настала пора прощатись, він раптом обернувся: «До речі, Пашок, оце було мене прихватило, то я, коли відлежувався, і твою книженцію прочитав».

— І що скажеш?

— Скажу, що вона щ и р а, а отже, справжня, а це в літературі головне, бо таке не підробиш. З оформленням, правда, малярі не вгадали, але то не смертельно.

Я внутрішньо посміхнувся і просвітлів — ця рецензія для мене багато важила.

Одного разу я запросив Уляна на свій виступ у рамках музично–поетичного дійства, відіславши есемеску. Мало бути весело і креативно. Серед глядачів його не виявилось, але яким же було моє здивування, коли, зайшовши до мене у справах, Олесь перепросив, що не зміг бути: «Ти вже вибачай, у вас там акція вчора була, а я був трохи «нельотний...».

А котроїсь днини він зайшов зовсім білий і я зрозумів — щось негаразд. «Старий, щось «сєрдєчко» за Україну сильно розболілось і тиск, падлюка, стрибає, як Бубка на олімпіаді». Я негайно накидав листа з проханням про прикріплення Олеся до Феофанії. Здається, тоді він навіть пригальмував з алкоголем.

А коли була кампанія дискредитації книжки «Жінка його мрії», Олесь прибіг виснажений і каже: «Ну це вже далі нікуди: арештували тираж, кажуть — «порнографія»! Можеш щось зметикувать від Спілки?». Це було напередодні сороковин по Загребельному (Олесь, до речі, вважав його своїм учителем). А власне на сорок днів текст підтримки, адресований комісії з питань захисту суспільної моралі, був готовий, де, зокрема, було сказано: «Так, це — життя «українського дна», але заперечувати його існування не має права ніхто». Після підпису голови Спілки лист своє зробив...

Критики полюбляли регулярно звинувачувати Уляна у «чорнушності» його прози. І коли на презентації останньої книжки «Там, де південь» (про миколаївський досвід автора) його вкотре про це запитали, Олесь відповів по–філософськи афористично: «Уявіть собі, що життя — це білий аркуш. А гріх людський — це туш. Я той, хто витирає туш, аби листок знову став білим».

Після презентації роману в книгарні «Є» він сам мене помітив і гукнув. Поставив автограф: «Щириці, бо він — щирий!». Я знав, що після погроз від невідомих Олесь змінив номер мобільного, тому попросив новий, та він відповів: «Я сам до тебе зайду». Але — не судилося.

Востаннє ми спілкувалися через інтернет на його блозі. На початку 2010–го я відбув на півроку до Польщі перекладати польську поезію й 26 лютого написав коментар до його ж спільноти. Знаючи, що стан його здоров’я не найкращий, я прагнув сказати щось підбадьорливе: «Здоров–був, Олесю! Привіт тобі з Варшави — я тепер тут на стипендії перекладацькій. Що там злопихтять–наговорюють, ніби в тебе якась стенокардія чи аритмія? Тримайся мені козаком! Шануймось. П.Щ.» Я навіть не сподівався на відповідь, але він укотре мене приємно здивував: «Друже, тисну твою міцну козацьку руку. Москва ще буде під нами. З Богом!».

Дякую за той п о т и с к, друже, він був СПРАВЖНІМ, як і Ти...

Павло ЩИРИЦЯ

поет, бард і перекладач

За матеріалами газети "Україна молода"

РЕКВІЄМ ЗА НЕЗАШОРЕНІСТЮ. Проза Олеся Ульяненка postskriptum

proza — Fri, 24 Sep 2010 10:03:02 GMT

У сучасному літературному процесі критики й оглядачі конче полюбляють навішувати ярлики на того чи іншого письменника, той, мовляв, пише «порнографію», «брутальну прозу» або щось «безсоромне»...

Проза Олеся Ульяненка жорстка, безкомпромісна, пройнята шаленим ритмом — коли починаєш читати, захоплюєшся: від першої до останньої сторінки відірватися неможливо, тексти вражають своєю якоюсь оголеною майже до кістяка відвертістю. Про один зі своїх передостанніх творів «Жінка його мрії» Ульяненко казав, що намагається написати його таким чином, як знімають кіно. Й це йому насправді вдалося.

Років за сорок до сьогодення можна було б говорити й про данину «суворому стилю», проте «суворий стиль» був доцільним за радянських часів, це навіть здебільшого стосувалося живопису Ніконова, Євгена Мойсеєнка, Віктора Попкова, література тоді ж мала переважно відповідати канонам офіційного соцреалістичного методу. Безкомпромисні літератори займалися здебільшого перекладами, перекладацька школа тоді була дійсно блискуча, проте, як завжди, не завдяки, а наперекір. Поезія й проза шістдесятників була у певному обсязі більш романтичною на відміну від наших сучасних прозаїків, що їх поглинає урбаністичне світосприйняття за часів всесвітньої глобалізації.

Можна багато дискутувати з приводу явища реалізму в сучасній прозі — зараз-от серед тридцяти-сорокарічних російських письменників говорять про «новий реалізм»: це ніби фільмування щоденного життя, бажано на чорно-білій плівці — це справді виглядає як високе мистецтво, тільки би читач не занудьгував...

Реалізм проте, виявилося, «безмежний»: саме так, як колись писав Роже Гароді — «Реалізм без берегів»... Фотореалізм, гіперреалізм, що повільно перетворюється на сюр(реалізм). Реалізм Олеся Ульяненка — він насправді долає межі напряму.

На відміну, скажімо, від Жадана, який просто «вистьобує» урбаністичні сюжети, іронія перехльостує за край, жахливі події відчитуються на рівні анекдоту, Олесь Ульяненко ставиться до своїх персонажів серйозно — це не якісь вам картонні клоуни, обкурені драпом — це люди цілком об’ємні, вони весь час скоюють якісь злочини, але психологічний аналіз ситуацій доводить неминучість цих подій.

Генрі Міллер, Федір Достоєвський — ось ця лектура має сподобатися Ульяненкові. Так, відвертість Генрі Міллера — але цього замало, бо в Міллера ви не зустрінете тих жорстоких подій, яких забагато в Ульяненка.

Коли читаєш сучасну міську прозу цього письменника, складається враження, що Апокаліпсис давно вже відбувся, його персонажам майже невідомі докори сумління — такими, напевне, були люди напередодні Всесвітнього Потопу, як про це розповідає книга Буття: своєю розпусною поведінкою вони настільки прогневили Господа, що він наслав на землю Потоп й тоді врятувався лише Ной із сімейством та тварини, що помістилися у ковчег. Ульяненковим персонажам убити чи зґвалтувати так само просто, як харкнути на й без того забруднений міський асфальт.

Проте в багатьох творах Ульяненка дуже сильний мотив відплати: за кожен скоєний злочин рано чи пізно герой спокутуватиме свої гріхи навіть ціною власного життя. Цим письменник нібито попереджує: хоч ким би ти був зараз — олігархом, генералом, міністром чи просто повією — слід завжди пам’ятати про десять біблійних заповідей.

Апокаліптичні картини нерідко слугують тлом для розвитку подій у романах Ульяненка: розбитий літак із трупами всередині салону, мешканці передмістя, що кидаються в першу чергу не збирати трупи, а грабувати мертвих («Знак Саваофа»), а на сторінках «Жінки його мрії» — низка перманентних убивств та самогубств переслідує діючих осіб роману з початку і до кінця.

Зимовий слякотний Київ, яким його змалював письменник у «Жінці його мрії» перетворюється ніби на місто-співучасника злодійської змови проти всього, що було чи могло бути розумним, добрим, вічним якби не люди, що весь час шукають собі якихось авантюрних пригод та розваг, а здійснюють саме якісь злочини, вбивства — і це для них лише гра для задоволення власних комплексів. І кояться ці злочини в якомусь запамороченні — персонажів переслідують якісь параноїдальні думки.

Але, як для професійного кінематографу мова, тобто репліки персонажів, відходить на другий план — важливіша передусім майстерна гра акторів, так і в прозі Ульяненка найважливіше не стільки навіть про що він пише, про кого він розповідає — головне, з яким мистецтвом він це подає, якою нетутешньою силою наповнене кожне його речення.

Колись вже, в одній із рецензій, я порівнювала його «Дофіна Сатани» із «Парфюмером» Зюскінда або з «Лакеєм маркіза де Сада» Фробеніуса — ці твори давно вже стали всесвітньо відомими бестселерами, їх перекладають багатьма мовами, екранізують, повсякчасно аналізують, а Ульяненко теж створив роман про маніяка, вражаючий силою, з якою психологічно досліджено поведінку такої ніби звичайної собі людини.

Ні, мене лише дивує той факт, що Стівен Кінг, наприклад, давно вже має мільонні тиражі та всесвітній успіх, хіба лише через те, що теж оповідає всілякі жахи простими словами, зрозумілими масовому читачеві, та й торкається більш популярних тем та й не «грішить реалізмом», а в прозу Ульяненка слід спочатку вчитатися та ще й не відмовитися від книги після прочитання перших кількох сторінок, бо, звісно, це читання не задля насолоди, задля пізнання того світу, що його бачив письменник довкола нас. Звісно, що в кожного письменника складається своє коло читачів і, можливо, ви ніколи не промовите: «Я читав прозу Ульяненка з превеликим захопленням та задоволенням...» Це література не для розваг, це література, що має приводити читача до відчуття катарсису.

Прозу Ульяненка варто відчитувати і в контексті соціального, як це робили критики Михайло Бриних і Роксана Харчук, і в контексті психоаналітичного, як писала про його прозу Ніла Зборовська.

Але якщо повідомити «в двох словах», що: «за стилістичними особливостями проза Ульяненка подібна до російської «чорнушної прози» 80-х років (Петрушевська, Орлов, Токарєва)», — як це зазначив В. Єшкілєв у «Малій українській енциклопедії актуальної літератури» «Плерома» — це означає, що автор статті не розібрався тоді ні в письменниках, що насправді репрезентували «чорнушну прозу» — в першу чергу, окрім Петрушевської — Ніна Садур та Юрій Мамлєєв, але аж ніяк не послідовник булгаковсько-каверинського дискурсу Володимир Орлов чи «дамська письменниця» Вікторія Токарєва, ні в особливостях прози Олеся Ульяненка, бо на відміну від представників російської «чорнушної прози» в Ульяненка відсутній той іронічний стиль, що робив жахливе вже не таким жахливим — елементи такої іронії присутні в прозі Ю. Андруховича та С. Жадана, проте в Ульяненка все виглядає надто серйозно. Тамара Гундорова на сторінках книги «Післячорнобильська бібліотека» в цьому сенсі окреслює манеру письменників-неотрадиціоналістів (чи неомодерністів (за Р. Харчук) (хоча, вибачайте, як на мене — ці терміни практично полярні, якщо розібратися) Ульяненка, Пашковського, Медвідя як «маргінально-апокаліптичну антигру (серйозність). Утім, і Єшкілєв у вищезгаданій статті зазначає, що «наративний бік прози Ульяненка тяжіє до «потоку свідомості» і належить до того ж типу оповідальності, що й проза В. Медвідя та Є. Пашковського». Проте, стаття Єшкілєва була надрукована ще 1998 року (Ульяненко за рік до того отримав тільки Малу Шевченківську премію за свій дебютний роман «Сталінка» (1994 р.), але якщо щось і поєднує Ульяненка з Пашковським та Медвідем — звісно, це приналежність цих письменників до неотрадиційної прозової школи, що характерне саме для письменників житомирської школи (хоча, як виняток, Олесь Ульяненко народився в Хоролі, на Полтавщині, але його багаторічний спосіб життя як письменника-пілігрима, письменника-подорожнього в чомусь споріднював його із Євгеном Пашковським).

Письменницька біографія О. Ульяненка була не з простих: навчався в медучилищі, моршколі, яку закінчив 1980 року. Працював на шахті, електриком, вантажником, воював у Афганістані. Як пише Р. Харчук: «Письменник-самоук із містичною біографією: божевільня, бомжування, голодування й хвороби, життя з монахами в Лаврських печерах...»1

Що ж до соціального аспекту прози Олеся Ульяненка, то ще в його дебютному романі «Сталінка» вдумливий читач зрозуміє, що йдеться не лише про один із «пролетарських» районів Києва, а й про те, що сталінський режим спирався на блатний світ.

«О. Ульяненко розвиває мотив злочину й покарання на українському матеріалі й на грунті сталінщини. Автор переконаний, що деградація окремої людини і суспільства вкорінена в атеїзмі»2.

При цьому, аналізуючи творчість Ульяненка, Р. Харчук акцентує на анархізмі письменника, посилаючись на його інтерв’ю, надрукованому 1999 року в журналі «Кур’єр Кривбасу», що його «не влаштовує жодне суспільство», а Ніла Зборовська у книзі «Код української літератури: проект психоісторії новітньої української літератури» пише про «комплекс кастрації як симптом страхітливого»: «Страхітливі фантазії, які вербалізує Ульяненко, пов’язуються з імперським суб’єктом (образ Білозуба з роману «Дофін Сатани» він писав із історії реального «багатосерійного» вбивці в Україні3). Однак історія вбивці є маскуванням внутрішньопсихологічної авторської проблеми. Відрубані голови, руки, частини тіла, що нагромаджують страхітливе в розповіді Ульяненка, символізують оголений інстинкт кастрації, обумовлений патологічним страхом смерті»4.

Це той самий випадок, коли письменник лякає й тобі насправді стає моторошно, а не смішно, бо Ульяненко «діє за принципом натуралістичної аналогії: те, що діє на людину, як страхітливе у житті, так само діє і в його прозі, навіть гіпертрофується, виходячи за межі можливого переживання, оскільки автор подає читачеві сцени, які йому переважно не доводилося переживати. Творчість Ульяненка як концентрація страхітливого дає привид звернутися до думки Фройда про стійкість страхітливого, якщо воно походить із джерел витісненого кастраційного комплексу»5.

Але-от прочитаєш літературознавчі дослідження й бачиш в одному з найцікавіших сучасних українських письменників привид якогось анархіста-садомазохіста зі смаками некрофіла та кастраційним комплексом. При цьому розумієш, що всі ці розвідки мають сенс, бо от він насправді у своїй творчості «годує» читача трупами ти жахливими сценами, наприклад, відтинання руки в живої людини («Жінка його мрії»), але це виникає, напевне, ще й тому, що у своїх творах останніх років Ульяненко, за власним зізнанням, намагався «схрестити легкий жанр із жорстким»: «О. Ульяненко, здається, переконаний, що читачам потрібне море крові, купи трупів і якомога більше збочень: гомосексуалізм, некрофілія, вампіризм...»6

Кожен читач побачить у його творах «свого Ульяненка», вдумливий читач побачить не «якогось збоченця», а людину зі складним психологічним типом мислення, людину, котра дуже багато побачила за своє, на жаль, недовге життя, людину, котра писала про те, що відплата злочинцям завжди не забариться... Це ж не вина письменника, що цей світ такий збочений: так, він звертає увагу на всі ці довколишні жахи, що ми теж бачимо щодня в підземних переходах, на вокзалах, міських смітниках тощо. Але ми часто-густо бачимо це все й не дивимося, бо не хочеться. Краще зануритися в сторінки якогось чергового глянсового журналу. Хіба не так?

Алла Лобановська

газета "День", 23 вересня 2010 р.

Фото з сайта ru.tsn.ua

ВАСИЛЬ ШКЛЯР не знав, що його роман "Залишенець" претендує на перемогу в конкурсі Бі-Бі-Сі

proza — Tue, 21 Sep 2010 12:50:21 GMT

Для знаного письменника Василя Шкляра стало приємною несподіванкою те, що його роман "Залишенець" подано на конкурнс Книга Року Бі-Бі-Сі. Більше того, оскільки твір вийшов у двох видавництвах - "Ярославів Вал" і "Клуб Сімейного Дозвілля" під назвами "Залишенець" і "Чорний ворон", то за умовами конкурсу його могли висунути у двох таки видавництвах. Так воно й сталося.

- Я про це нічого не знав. Довідався оце тоді, коли ти сказав, - відповів В.Шкляр на моє запитання, чи знає письменник, що претендує на премію в 1000 фунтів стерлінгів.

Вже після цього автор ознайомився із довгим списком Бі-Бі-Сі - звісно, цікаво, з ким доведеться змагатися.

"Залишенець" на численних презентаціях, як сказав В.Шкляр, отримував і критичні зауваження. Зокрема, закидали, що автор занадто ідеалізував повстанців, що холодноярські реалії, передані в романі, жорстокі.

- Але ж повстанці захищали народ від ординців, які йшли грабувати, убивати, ґвалтувати, - зауважує Василь Шкляр. - А стосовно ідеалізації - то я писав про бійців Холодного Яру через призму сприйняття народом.

Сприйняв народ і самого автора - на нещодавному Форумі видавців у Львові Василя Шкляра назвали кращим автором Форуму, а кращим видавництвом став "Клуб Сімейного Дозвілля".

Сайт "Київські прозаїки" щиро вітає Василя Шкляра із означеними подіями. Хай визнання стає стимулом для успіху - для всіх українських письменників. Давно вже час!

Сергій Соловйов