Леся Воронина – улюблена письменниця багатьох дітей. Її
книжки не залежуються на полицях. Діти граються в героїв, створених її уявою.
Журналістка, редактор журналу, радіоведуча, лауреат літературних премій, член
журі літературних конкурсів ділиться своїми поглядами на життя та думками про
дитячу літературу.
— Ще дівчинкою Ви
зацікавилися бойовими мистецтвами, щоб давати здачі. Звідки виникло це бажання?
- Взагалі, я страшенно не люблю, коли дорослі й поважні люди
з розумним виглядом повторюють банальні істини про дитинство. Наприклад, про
те, що дитинство це – золота пора, що все найкраще має належати дітям і,
звичайно, що писати для дітей треба так само, як для дорослих, але ще краще.
Можливо, вони забули, як кожна нянечка у яслах чи вихователька у дитячому
садочку мала над тобою необмежену владу. І добре, коли та нянечка й
вихователька була нормальною людиною. А мені чомусь траплялися тітки, схильні
до садизму. І не те, щоб я була якоюсь особливо капосною дитиною – моїх
«співкамерників» по групі наша вихователька Ольга Іванівна (так звали садюгу з
буйними перманентними кучерями на голові й тонкими скривленими губами)
залякувала, мучила й дресирувала так само, як і мене.
Звідти, напевно, з’явилося бажання навчитися захищати себе.
Щоправда, в напівлегальну секцію карате я пішла пізніше, років у тринадцять.
Але, скільки себе пам’ятаю, я не давала себе принижувати – відбивалася доки
вистачало сили. А ще були чудові ліки від усіх образ і неприємностей – сміх. Я
вигадувала різні неймовірні історії, головним лиходієм у яких була Ольга
Іванівна. Під час тихої години я пошепки
розповідала ті історії своїй подружці Маринці і ми, ховаючи голову під ковдру,
тихенько сміялися, уявляючи, як наша мучителька потрапляє в полон до суворих,
але справедливих піратів, і вони примушують Ольгу Іванівну поїдати жирну пінку
з перевареного молока і заїдати її підгорілою пшоняною кашею. А коли вона
відмовляється, крутить головою й плаче, пірати силоміць пхають їй до рота
огидне вариво, боляче смикаючи за волосся. Точнісінько так, як це робила наша
вихователька.
До речі, Ольга Іванівна так само жорстко примушувала нас
цінувати «художнє слово». Кожного дня ми мали слухати в її виконанні оповідання
й віршики про життя маленького Володі Ульянова. Я й досі пам’ятаю, як огрядна
Ольга Іванівна, голосно, з пафосом декламує: «Каґда бил Лєнін малєнькій, с
кудрявой галавой – он тоже бєгал в валенках па горке лєдяной!» Мені закладає
вуха від голосного вереску виховательки, а шкіра вкривається «сиротами» – так я
реагувала на це читання урапатріотичних віршів. «Фізіологічна» реакція на фальш
у мене збереглася й досі…
- Чи трапляються зараз ситуації, коли Вам треба захищатися?
Як Ви це робите?
- Ну, якщо я скажу, що завдаю кривдникові серію блискавичних
ударів по корпусу, Ви навряд чи повірите мені? (сміється).
Отож, з негідниками я намагаюся не спілкуватися, а коли все
ж доводиться мати справу з людиною, яку я не поважаю, то висловлюю їй своє
ставлення. Це коли йдеться про принципові речі, бо в питаннях побутових і
рядових я цілком умію порозумітися з тими, хто має іншу думку. «Щастя – це коли
тебе розуміють», – твердив герой мого улюбленого фільму «Доживемо до
понеділка». А я б ще додала: «Щастя – це коли тебе ХОЧУТЬ зрозуміти». На жаль,
головна проблема нашого суспільства, на мою думку, в тому, що людям не потрібна
правда. Вірніше, у кожного є своя власна правда чи правдочка, чи правдонька, і
він за ту правду готовий боротися так, що видере опонентові печінки і тут-таки
їх і з’їсть. Ну, гаразд, не буду вдаватися до кривавих подробиць нашого сьогодення
і цілком серйозно повторю прописну істину, яка від того не стає менш важливою:
«Не роби іншим того, чого б не хотів, аби зробили тобі».
- І все ж – ваш рецепт проти життєвих проблем та несправедливості?
- Він дуже простий. Після того, як я зрозуміла, що навіть за
допомогою найдосконаліших прийомів карате
я все одно не здолаю усе зло світу, я
переклала цю шляхетну місію на героїв своїх книжок. Так з’явився
непереможний Гриць Мамай, котрий бореться з підступною бандиткою
бабусею-ніндзя, яка вправно володіє нунчаками й мріє підкорити цілий світ. Коли
я писала свій іронічний детектив «Суперагент 000», мені страшенно хотілося, щоб
діти навчилися сприймати життя з посмішкою, щоб вони зрозуміли, що тупа й
жорстока сила – це не головне і що зло можна перемогти не лише за допомогою
накачаних м’язів та залізних кулаків, а й висміюючи його. А головне, щоб дитині
було цікаво стежити за шаленими поворотами сюжету, неймовірними пригодами й
фантастичними перетвореннями героїв, і щоб малий читач не відклав книжку доти,
доки не дочитає останній рядок. А ще було надзавдання – навіть російськомовну
дитину сюжет книжки мав так захопити, що вона змогла б подолати мовний бар’єр,
і почала читати українською. І коли десь на книжкових ярмарках до мене
підходять російськомовні батьки й розповідають, як їхній син чи дочка почали
читати та ще й українською саме тоді, коли їм до рук потрапила моя книжка, я
вважаю це своїм найбільшим літературним здобутком.
- Ваші батьки оцінювали людей за критерієм «порядна» людина
чи «непорядна». Який критерій у Вас в оцінюванні людей?
- Власне, мої критерії нічим не відрізняються від тієї шкали цінностей, котра існувала в нашій
родині. І справді – головне, щоб людина була порядна, а ще розумна, дотепна
(мені здається, що людина, позбавлена почуття гумору, трохи ущербна,
неповноцінна), добра й справедлива. Мені пощастило – все життя я зустрічаю
багато таких людей, і деякі стають моїми друзями назавжди.
- Знаю, що Ви зачитувалися працями Блаватської, Реріхів. Як
це вплинуло на Ваш світогляд?
- Це було якесь цілковито стихійне читання всього, що
потрапляло до рук і чого не можна було дістати
в книгарні чи в бібліотеці. На щастя, у моїх батьків було багато
знайомих і приятелів, котрі не поділяли офіційної радянської ідеології і
обмінювалися «самвидавною» літературою. Тож я мала можливість ще у підлітковому
віці прочитати забороненого Винниченка, Лепкого, Чупринку й Грушевського. Ми з
моєю подружкою Олькою за кілька ночей переписали «Інтернаціоналізм чи
русифікацію» Дзюби та «Собор у риштуванні» Євгена Сверстюка, я читала «Доктора
Живаго» Пастернака, заборонені вірші Цвєтаєвої, Ахматової, Мандельштама. Що ж
до езотеричної літератури, то це була окрема й цікава історія.
Річ у тім, що десь наприкінці 60-х років моя мама захопилася
міжнародною мовою есперанто. В Радянському Союзі ця мова особливо була поширена
в Балтійських республіках. Тож мама щоліта їздила на зустрічі зі своїми
друзями-есперантистами до Латвії, Естонії чи Литви на, так звані, tendaroj –
десятиденні літні табори, куди збиралися есперантисти з усього Союзу і навіть
з-за кордону, спілкувалися виключно мовою есперанто й говорили на безліч
цікавих, заборонених у повсякденному житті тем. Мене мама брала з собою, я вивчила
цю мову дуже швидко, бо вона була проста, як дитячий віршик, і слухала,
нашорошивши вуха, усі ті дисидентські балачки.
Саме в такому есперантському таборі я познайомилася з
Олексієм Хованським – нащадком княжого роду Хованських. Він тоді викладав математику
в Калінінградському університеті, ясна річ, приховував своє аристократичне
походження, і у вільний від роботи час перекладав і поширював за допомогою
фотокопій твори Блаватської, Олени Реріх Ауробіндо Гхоша, Суомі Вівекананди.
Те, про що розповідав пан Хованський, настільки вразило мою підліткову уяву, що
я поринула в читання окультних книжок на кшталт «Открытие третьего глаза» й «У
ног учителя». Отримувала я ті фотокопії поштою, читала, а потім відсилала назад
до Калінінграда. Не знаю, наскільки ті напівдитячі враження позначилися на
моєму світогляді, але то був цілковито новий погляд на світ, що мене оточував.
Усе це змушувало думати й робити власні висновки.
- Чи не здається Вам, що українці занадто жаліються на життя
і так зрослися з роллю знедоленого народу, що не поспішають із цією роллю розлучатися? На Вашу думку, це впливає на
наше майбутнє?
- Знаєте, в дитинстві у нас була така гра – показувати одне
одному вавки й порівнювати, у кого та вавка більша. Часом мені здається, що
багато хто з наших дорослих співвітчизників ще й досі грається у цю гру. А
найприкріше, що цей комплекс ущербного жебрака прищеплюють дітям. Мовляв,
розумієте, діточки, нас же впродовж усієї історії «били-убивали, у полон
брали». Авжеж! А ми не скорилися, із сльози(!?) відродилися…. І так далі за
текстом широковідомої української пісні на веселий танцювальний мотивчик. Цим ми ніби програмуємо дітей на майбутню
поразку, програмуємо на нещастя й програші. Тому так важливо, щоб тепер
з’являлося більше дитячих книжок, де українці – переможці.
- Сьогодні Ваше ім’я відоме багатьом читачам. Ваші книги не
залежуються на полицях, видавництва залюбки друкують Ваші твори. А чи був час,
коли Ви написали книжку— і не знали куди
з нею поткнутися?
- Зі своєю першою книжкою я «поткнулася» до єдиного дитячого
видавництва «Веселка». Рукопис пролежав там кілька місяців, а тоді я отримала
трафаретну відповідь-відмову (до речі, редактор, котрий мені писав, був не дуже
грамотний, бо я помітила в тому листі-вироку кілька русизмів, кальок і просто
елементарних помилок). Згодом, коли я познайомилася з Зіркою Мензатюк – чудовою
дитячою письменницею, то дізналася, що і її рукописи відфутболювали точнісінько
в такий самий спосіб. З Володимиром Рутківським, одним із найкращих наших
дитячих письменників, учинили так само. Тобто, шансів надрукуватися за
радянських часів було небагато.
Коли ж 91-го я
прийшла працювати до «Соняшника», спершу літредактором, а за два роки мене
вибрали головним редактором, то мені було просто незручно видавати у
«Соняшнику» власні книжки. Там вийшов тільки мій іронічний дитячий детектив
«Суперагент 000». Його почали друкувати у журналі, до редакції писали діти,
котрі не хотіли чекати з місяця в місяць продовження історії, а просили, щоб ми
надрукували «Суперагента» книжкою. Що ж до решти моїх книжок, то видавці
зверталися до мене самі й пропонували з ними співпрацювати.
- За кордоном у багатьох письменників є літературні агенти,
які займаються просуванням книжок своїх підопічних. Хто просуває Ваші книжки?
- Так, літагенти існують у багатьох країнах і, сподіваюсь, з
часом вони з’являться і в Україні. У мене ж досі процес спілкування з видавцями
відбувався досить стихійно. Ось, наприклад, директор вінницького видавництва «Теза»
Володимир Брискін одного чудового літнього дня просто зайшов до нашої редакції
на вулиці Воровського і сказав, що хоче розпочати видавати серію дитячих
пригодницьких книжок. А до мене він звернувся через те, що його син Гліб
захопився моїм Грицем Мамаєм і будь-що хотів прочитати продовження «Суперагента
000». А ще пан Володимир запитав, чи не можу я порекомендувати якихось гарних сучасних дитячих письменників.
Саме тоді, 2003 року, ми в «Соняшнику» розпочали друкувати
«Пригоди вужа Ониська» Сашка Дерманського. Для мене це було щасливе відкриття –
доти Сашко ще ніде не друкував своєї веселої, доброї й талановитої прози і мені
страшенно хотілося, щоб його повість вийшла книжкою. Володя Брискін
«випробував» «Ониська» на власному синові, дав прочитати знайомим діточкам і з
їхньої реакції зрозумів, що книжку обов’язково треба видавати. Сьогодні Олександр Дерманський улюблений
автор багатьох українських дітей, його книжки виходять і в «Тезі», і в «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-зі», і в
«Гранях-Т». І це чудово, бо я по собі знаю, як важливо, щоб письменник
реалізувався на початку своєї кар’єри, щоб він не мусив оббивати пороги
видавництв і доводити, що його книжки – гарні.
- Ви володієте польською мовою, перекладаєте польську
літературу. Чи видавалися Ваші твори за кордоном? На Вашу думку, українські
книжки можуть пробитися на західний ринок?
- Знаю, що до «Тези» зверталися видавці з Польщі і з
Німеччини. Там хотіли видати моє «Таємне Товариство Боягузів», але
перекладачів, котрі б перекладали з української там мало, тому потрібен був
російський переклад. Поки що все це залишилося на рівні попередніх перемовин.
Зовсім недавно видавництву «Грані-Т»
запропонували видати переклад «Снів Ганса Християна» у Литві. Але там також
хочуть мати російськомовну чи англомовну версію моєї книжки.
На жаль, професійних перекладачів з української за кордоном
майже немає, а дилетанти можуть у цій справі тільки зашкодити. А щоб про нашу
дитячу літературу знали у світі, де існує скажена конкуренція, потрібно про
себе заявляти, «світитися» на престижних книжкових ярмарках, спілкуватися з
іноземними видавництвами, треба вміти зацікавити їх нашими по-справжньому
цікавими й оригінальними дитячими книжками. А для цього потрібні професіонали,
а не любителі, як випивають по чарці під час спільних ярмаркових фуршетів,
обмінюються візитівками і на тому, зазвичай, справа закінчується.
- Ви – професійний літератор, член журі престижних
літературних конкурсів. Чи буває таке, що Вашу творчість критикують? Хто на
таке відважується?
- Поки що критичних відгуків на свої книжки я не читала, але
вважаю, що на критику може «відважитися» будь-хто. Головне, щоб та критика була
розумною й предметною. Хоча, щиро кажучи, я не знаю жодного письменника, котрий
би зрадів критичному відгукові на свою адресу….
- В Україні не бракує українських сучасних книжок, але часто
звідусіль чуються нарікання, що в нас немає дитячих авторів. Як Ви думаєте,
чому імена наших письменників маловідомі
широкому загалу?
- А Ви, пані Ларисо,
часто бачили передачі про наших письменників по телебаченню? «Документ»
– класна цікава передача, яку ведуть Лариса Денисенко і Анатолій Єрема,
з’являється в ефірі пізно вночі. Мені здається, що її дивляться лише самі
учасники передачі та ще їхні найвідданіші й найвитриваліші родичі та знайомі.
Була дуже цікава передача «Book-City» з Євгеном Михайловим – її ліквідували.
Повернулася на «УТ-1» «Книга UA» з Мариною Бондаренко, яка робить передачу
блискуче, знайомить з книжковими новинками, які справді є подією в культурному
житті України. Але ж це чи не єдина передача на цілу Україну. Хоча ні,
нещодавно я познайомилася з дуже гарною журналісткою Тетяною Терен – ведучою
телепередачі «Книжковий Кошик», що виходить у Харкові. Гадаю, є подібні
передачі й на інших обласних телеканалах, але ж цього замало! У Польщі, де я
буваю досить часто і з цікавістю дивлюся їхні передачі, програм, присвяченим
польській і зарубіжній літературі, – десятки. І на радіо, і на телебаченні. І
йдуть вони у прайм-тайм. Хоча самі поляки нарікають, що подібних передач стає
менше.
- Дехто вважає, що писати про зайчиків, слоників, чи
вигаданих істот – це несерйозна, легковажна справа. Ви з цим згодні?
- Ні, не згодна. Мій улюблений літературний персонаж
ведмедик на ім’я Вінні Пух мав у голові солому, а кумедні й добрі історії про
нього читали й читатимуть діти всього світу. Головне, щоб про
слоників-зайчиків-поросяток та інших вигаданих істот писали люди талановиті.
- У своїх казках Ви вдало використовуєте педагогічні
«трюки». Так, манна каша, яку не любить багато дітей, стає чарівною стравою і
допомагає творити чудеса. Які «стосунки» з манною кашею у Вас?
- Їй Богу, жодних педагогічних завдань, коли писала
«Прибульця з країни Нямликів» та «Нямлика і балакучу квіточку», я не ставила.
Просто раптом уявила, що у стінах старих будинків живуть такі-собі маленькі
чоловічки, які, скуштувавши бодай ложку Чарівної Страви (так вони називають
звичайнісіньку манну кашу), набувають чарівної сили і можуть робити різні дива.
А чому я обрала для своїх героїв саме манну кашу і чому саме вона стала для
нямликів чарівною? Певно, тому, що моя мама вміла її готувати якось
по-особливому. Та ще й розповідала нам із сестричкою різні казкові історії,
пов’язані з цією стравою. І знаєте, якщо згори на застиглу білу-білісіньку
манну кашу покласти ягідки з полуничного чи вишневого варення!.. Тут кожен
перетвориться на нямлика й схоче її скуштувати. Й окрім того, мені страшенно
набридли усілякі розрекламовані фаст-фуди – однаковісінькі в усьому світі,
схотілося повернути втрачену славу улюбленій каші мого дитинства. А ще трохи
пожартувати й розважити цікавими й веселими пригодами своїх читачів.
— Чи згодні Ви, що діти з усього прочитаного засвоюють певні
уроки?
- Гадаю, що з кожної цікавої книжки діти чогось навчаються.
Ось тільки робити це треба так, аби вони не відчули, що їх до чогось закликають
чи змушують. Мабуть, саме в цьому й полягає головне завдання письменника.
Дитяча література не терпить дидактики й вказівних пальців. Тоді книжка
перетворюється в посібник чи довідник і дитина втрачає найголовніше –
можливість фантазувати разом з автором, уявляти героїв твору такими, якими їх
може побачити лише вона. В цьому, напевно, і є головний секрет успішної дитячої
книжки.
- У вас є книжка «Сни Ганса Християна». Чому саме Андерсен?
Чи всі його казки Вам подобаються?
- Андерсен до кінця життя сам залишався дитиною. У
сприйнятті світу як дива, в умінні будь-яку буденну ситуацію чи звичайну річ
перетворити на казкову історію чи персонаж чарівної казки. Його дар –
унікальний. Але більшість казок Андерсена, які ми пам’ятаємо з дитинства,
приходили до нас в адаптованому, спрощеному варіанті. Насправді Ганс Християн більшість
своїх казок писав для дорослих, і казки ті, повірте, дуже часто були похмурі і
навіть жорстокі. Чого варта історія про дівчину, котра, дізнавшись, що її
коханого підступно вбили, забрала із собою на згадку… голову юнака. І це ще не
все. Юна красуня сховала ту голову у горщик для квітів, присипала землею, а
тоді поливала дрібними сльозами, аж поки виріс у тому горщику чудовий кущ
жасмину. Такий собі моторошний триллер, що аж ніяк не підходить для дитячого
читання. Зветься ця казка «Ельф трояндового куща», і все, окрім епізоду з
головою, у ній любе й гарне. То чому ж не переповісти дітям цю історію без
кровожерливих подробиць?
Або казка «Лісовий пагорб». Там, готуючись до чарівного
балу, лісові мешканці збираються частувати гостей вишуканою стравою з дитячих
пальчиків. А дехто каже, що Гаррі Поттер жорстока книжка… Так от, у видавництва
«Грані-Т», а точніше — у його шеф-редактора пані Діани Клочко з’явилася ідея
видати особливу, чарівну книжку, куди б увійшли дивовижні малюнки блискучої
художниці Катерини Штанко, яка проілюструвала
дорослі казки Андерсена, майже не сподіваючись, що їх колись видадуть.
Мені ж пані Діана запропонувала зробити вільний переказ цих казок. Спершу я
категорично відмовилася – у мене було досить власних, оригінальних задумів. Та
Діана Клочко мене все ж переконала і ми домовилися, що я спробую переказати
одну казку і подивлюся, що з того вийде. Це була казка «Комірець», і я написала
не переказ, а, власне, фантазії на тему казок Андерсена, такі собі паралельні
тексти, навіяні образами геніального казкаря. І назвали ми ці історії – снами,
знявши із себе будь-яку відповідальність за точний переказ відомих, маловідомих
і зовсім невідомих казок. В усякім разі,
працювати мені було дуже цікаво, тим більше, що Катерина Штанко, малюючи
ілюстрації до тих казок, які вже вибрала для наших «сновидінь» я, змінила
тональність ілюстрацій на світлу і часом
навіть на грайливо-веселу. Врешті, ті призи, які присудили книжці на кількох
конкурсах (включно з першим місцем на Міжнародній виставці «Искусство книги» у
Москві за найкращу книжку для дітей та підлітків та «Кришталева Книга» –
нагорода за перше місце в номінації Найкраща книга України–2009), свідчать про
те, що наш експеримент був успішний.
- Що навіяло написання книги «Таємне товариство боягузів…»
Чи існують у реальному житті герої Клим, Жук, Заєць? Ви їх з когось писали?
- Мені здається, що найгірші вчинки людина робить під
впливом страху. Наше суспільство ніби й справді заражене вірусом страху, і я
дуже хочу, щоб ми його позбулися. Щоб ми не привчали своїх дітей змалечку
пристосовуватися й озиратися на всі боки, втягнувши голову у плечі. Отож, герої
моєї пригодницько-фантастичної повісті, потрапляючи у небезпечні, а часом і
неймовірні ситуації, вчаться долати переляк і
перемагати власну слабкодухість, рятуючи інших. А ще я переконана, що
сміх — це неймовірно сильна зброя, адже всі паскудства у світі роблять люди,
цілковито позбавлені почуття гумору. Що ж до того, чи є прототипи моїх героїв у
реальному житті, то на кожному книжковому ярмарку до мене підходять діти, які
кажуть, що впізнали себе у моїх героях і просять, щоб я написала продовження
«Таємного Товариства Боягузів». Я обіцяю і, звичайно, напишу, бо, як Ви знаєте,
дітей обманювати не можна. До того ж, наклад першого видання цієї книжки вже
розійшовся, «Теза» збирається цього року видавати новий тираж й одразу
надрукувати другу частину повісті.
- Леся Воронина все прощає. Це про Вас, — чи є щось таке,
чого б Ви не пробачили нікому?
- Я можу пробачити слабкість, боягузтво і навіть брехню.
Єдине, чого я не можу пробачити ніколи, – це свідома підлість.
- Колись Ви мріяли, щоб усі крокодили, які дорвалися до
влади, полетіли в космос, а замість них прийшли порядні люди. Чи не приходила
Вам думка самій піти в політику?
- Не дай Боже! Ми вже бачили, чого досягли ті письменники,
котрі пішли в політику. Я дуже сподіваюся на те, що в політику прийдуть
порядні, розумні й професійні люди. Щоправда, сьогодні про це важко говорити –
надто свіжі післявиборні враження й розчарування. Але ж трапляються дива?! В
усякім разі, я докладаю всіх зусиль, щоб, читаючи мої книжки, діти замислювалися
над тим, що в житті є по-справжньому важливим,
а що є лише облудою, блискучою обгорткою, всередині якої – порожнеча.
- Що побажала б відома українська письменниця Леся Воронина
авторам-початківцям?
- Писати
талановиті, розумні й веселі книжки, а головне, побачити ті книжки зачитаними
до дірок.
Розмовляла Лариса Ніцой
litakcent.com Фото з газети "Високий замок"
|
