Без перебільшення скажу - новий роман – гротеск «Гроші з неба» Олега Чорногуза визначне явище в нашій літературі. Сьогодні з дивовижною швидкістю змінюється сучасний роман. Здавалося б нині важко поєднати сучасність і традиційне, суто українське, романтичне на пів міфологічне минуле нашого народу з еволюційною сучасністю. 

 Олег Чорногуз своїм новим твором підтвердив, що це не тільки можливо, а й необхідно тримати тісний зв'язок, скажімо,  з Гоголівськими оповідями Диканьки і світськими раутами  сучасних скоробагатьків, з якими так само трапляються  різноманітні дива і водночас сумувати за  другою втраченою Елладою, як колись називали мальовничу Україну. Як і в часи Миколи Гоголя і в значно глибші вікові виміри, траплялися дива, народжувалися  напівказкові міфи поміж яких жив і живе цей лірико - романтичний і трохи наївний народ, українці, і  чи то сам породжує чи вони самі народжуються, але міфи між народом живуть, як і жили.

       От і в романі Олега Чорногуза з’являється вічний і невмирущий Той. Загадковий і незрозумілий Той, що бродить нашою планетою і експериментує на людиною, її долею і наочно доводить, що в цьому світі мало що змінилося, якщо мати на увазі людську, хижацьку жадобу двоногої істоти, яка сама себе прирівняла( принаймні, за подобою) до Бога і вважає, що їй на цій землі все дозволено, насправді все це не так. Вона ще гірко поплатиться, що не зберегла колиску свого народження, яка поки що мирно пливе у безмежному всесвіті. Подоба ще  не усвідомлює, що її чекає страшне Завтра. Саме Той ходить планетою і ніби каже, проводячи свої експерименти на людьми,: Люди, схаменіться! Що ви творите своїми руками? Як ви по-хижацькі поводитеся зі своїм  домом . Якщо так піде й далі і ви не зупинитеся, то вам не треба чекати Ісуса Христа , його Другого Пришестя. Друге Пришестя ви влаштуєте самі на цій, подарованій вам Богом, землі.

 Ось такий головний лейтмотив роману видатного сучасного романіста-сатирика Олега Чорногуза. Можливо, ми занадто насторожили читача теоретичними роздумами про сучасний роман і міфологічність твору нашого сучасника. Адже книга Олега Чорногуза весела і страшна, філософська і бурлескна, зовсім дуже проста, як на поверхове око читача і надзвичайно глибока за своїм філософським змістом, якщо в твір вчитатися і помітити, що поверховість це тільки частина айсбергу. Все значно глибше ледь не на дні океану. Ця глибина не залишає вас байдужим, вона начебто закликає вас до співтворчості з автором, власних домислів. Книга не терпить однозначності і наївності, як і лобової поверхової визначеності.

   «Я тут уже був»- резюмує головний герой роману, від імені якого ведеться розповідь. Він «пізнає» земні реалії через величезні, тисячолітні провалля часу. « Я спіймав золоту рибку чи золота рибка спіймала мене?! - знову і знову запитує головний герой твору у себе, у Бога і в Того, що час від часу з»являється на землі. Непрошений, несподіваний, який хоче перевірити чи ви так само спокушатиметеся на солодку долю, як і тисячі років тому, чим ви змінилися. Він експериментує, перевтілюючи ваше рівномірне чи планомірне буття в ерзац - буття, яке зникає від першого ж променя справжнього сонця.

 « Запроси і купи мені в нього мені ім’я. Купи мені моє ім’я». Ось тут і з’являються злополучні «гроші з неба». І вже немає значення , де вони лежать - у шикарному «бентлі», чи у лелечому гнізді. Вони змінюють сутність світу. Це доводить на практиці невмирущий Той. Він ніби каже, що гроші це від Сатани. Що гроші це зло на землі, а великі гроші - велике зло.

 Вони змінюють сутність світу і людської особистості, розмивають само ідентичність людини. Саме тому « ми не можемо називатися Йому подібними». Ми не від Нього, ніби кожному з нас каже посланець неба Той. І справа тут не лише у недосяжності досконалості Бога - Творця, ми боїмося бути подібними до Нього, бо це накладає великі моральні обов’язки. А без них так легко і зручно кожному з нас у цьому минущому земному бутті.

 Візьмемо для прикладу елегантного естета, швидше за все схожого на манекена банкіра Кудрика. Він живе наче метелик - одноденка, яка щойно залишила лялечку, помахала крильцями, щоб  знову згорнутися сірою мертвою лялечкою. Цей живий манекен переконує головного героя без власного імені чи то Василька чи то База, що саме його існування і призначення на землі – істинна реальність. Кудрик переслідує База усюди, щоб остаточно його переконати, що в цьому світі найсильніше це гроші. Гроші, а не людські чесноти - мораль, а тільки гроші вирішують Все! Саме ті гроші і збирають на землі безсоромні святоші, щоб задобрити ними небо і Бога у безмежному просторі. Та Бог не приймає мертвотних віртуальних дарів і відкидає ті гроші з неба назад на давно грішну землю. На ту землю, яку Василько побачиш всього один раз. Помітив тоді, коли відвозив Того до його білої мазанки, з тином, біля якого росли оксамитові мальви, гули хрущі на вишнями і купалися в чистому ставку синьооке небо і золоті зорі. Саме біля цього райського земного куточку  Василько висадив Тоя, а коли помітив, що Той забув у його машині цілу торбу, чи цілих дві, а може й три торби грошей, а він повернувся, щоб віддати ті чужі гроші. Він точено пам’ятає де він висадив Той, на якому кілометрі і біля якої хатки – раю, але там уже ніякої хатки, як і саду, як і ставка не було. Там лежали суцільні піски, стояв вагончик   і в повітрі пахло смолою від казана чи міксера, в якому розігрівали ту смолу.

 Василько згадав і свій ставок, біля своєї хати-мазанки.  «Я глянув на мій ставок і не повірив своїм очам … На ньому вже не було лебедів. Не було лебедів, які тут споконвічно плавали. Там тупу було багато чорних хаток. Хаток, що трималися на вбитих у дно стовбурах. Багато чорних хаток для білих і чорних лебедів. Але тепер там лебедів не було. У тих хатках лежали…гроші».

   Прокляті гроші, знайомий гоголівський мотив і гоголівська стилістика проклятого ставка чи хати - мазанки  з мальовничими мальвами біля тину.

 Василько не знайшовши цієї хати-міфу і господаря тих грошей повертається з ними додому і ту починається, власне, те, чого слід було й чекати: Де ти взяв ці гроші? - розпачливо запитує Василька дружина Марія.- Де ти взяв ці гроші на нашу голову?»   Марія і син залишають рідний дім, аби  хоч б з ними не трапилося біди.    А Василько залишається з тими грішми і поволеньки втягується у страшний чорторий, в якому борсається підлий і підступний Тод, цинічний Кудрик, Дзиґа, Жалюгідний Два сорок, знеособлені Дві Пари Шпильок  і Алік Мітрідат…

   За усім цим стоїть Той – великий спокусник і експериментатор. Нелегко встояти проти нього. Це розуміють прості люди. Але не розуміє спокушений великими грішми, що падають наче з неба, Марко, загалом чесний, скромний і навіть сором’язливий селюк - вчорашній пастух, який спокушений ключами і грішми від шикарного авто, втрачає людську сутність.

    Завдання Того – опустити небо на землю у страшному провозмішанні Добра і Зла. «По небу, як і по ставку так само  пливли чорні хатки з пачками грошей». Саме Той у Василька запитує:» Як там твої очі?» І це не випадково. Бо сама  по собі напрошується відповідь: а чи Василько не той теребовлянський князь, якому рідні брати викололи очі. Чи то автор, чи Той устами автора начебто нам хочу сказати, щоб під цим небом мало чого змінилося.

 Сучасність, яка тісно поєднується з минулим, магістральна лінія роману. Вражає у романі похорон чужого тіла - двійника. Саме тоді, коли оце чорно рідне тіло буде поховане, головний герой зможе повернутися до трьох автомашин біля супермаркету і   виконати наказ Того - провести експеримент над наступною жертвою, яка так само спокуситься на шикарний автомобіль і велику суму грошей. Адже саме з цього почалася містична і страшна одіссея «грошей з неба». А швидше за все - чортових грошей. Грошей, які придумав для землян сам сатана. І наступна жертва, так як і Василько під час чергового експерименту, уже не побачить ніколи у своєму життя зворушливу хату під золотою стріхою, рожеві мальви і кручені паничі біля тину. Тільки чорний приблудний пес буде стояти і дивитися на все оте диво. А чи пес там стоятиме? Може краще навести останні абзаци епілогу з роману Олега Чорногуза. « Я вискочив з машини…Буквально вискочив і підлетів до них.

-         Не робіть цього! Я вас Богом молю не робіть цього…

-         Але юнак погодився і Той мені показав на молоду людину, яка вже тримала  ключі  від автомашини і сяяла. Сяяла такою усмішкою, ніби то були ключі не від автомобіля, а від якогось світу. Ніби то були ключі від неба.

-         Так звідки ці гроші?

-          Ці гроші з неба…Ці гроші з неба»…

 Ці слова мовив Той, стверджує автор. Василько обернувся, щоб сказати Тому аби він забрав від нього ці ключі і ці гроші, але Того уже ніде не було.

 Тепер там сидів пес, - пише автор. - На його місці сидів Великий чорний пес з розумними очима. З розумними великими очима і дивився на мене.. Я ще раз глянув на нього. Я таки глянув на нього. Я не міг повірити своїм очам. Просто не міг повірити, бо я такого ніколи не бачив. Пес сидів на задніх лапах, дивився мені в очі. І плакав. Пес плакав. Плакав великими сльозами, Великими, як його очі.».

 Так закінчується новий роман Олега Чорногуза «Гроші з неба». Автор не дає у своєму творі  готових рецептів, не картає нас грішних за нашу безголовість. Він каже  « Я не пам’ятаю…може так…а може й не так». Він підкреслює різноваріантність нездійсненого не проявленого нашого буття.

 Але в нашій пам’яті залишається ощасливлений мільйонами доларів дивак, який уперто захищає продуктову торбу від собак, вбачаючи в цьому чи не найголовніший зміст свого буття. Невже це жорстокий портрет сучасної цивілізації, невже це ми з вами?!

Леонід ТОМА, м.Харків