З Уляном нас доля звела біля славнозвісного гастроному на розі Пушкінської і Прорізної — саме тут завжди гуртувався мистецький люд на «чарку кави» і бесіду гомінку ще, мабуть, так iз років 1960–х. Сталося це року Божого 2005–го. Стояв спекотний липень, і сонце робило з повітря недосяжно накраяний мармелад. Щойно Олесь заговорив — відчулись дві речі — щирість і вразливість, а отже, — с п р а в ж н і с т ь, без жодних «понтярських» замашок чи зіркових «здвигів», тим більше — без «німба» Шевченківського лауреата. Він розмовляв зі мною як iз рівним, хоча був старший на 20 життів, років і книжок. І оця мужність завжди бути собою притягала незримим магнітом...

До того я знав його за «Сталінкою» і всім, що друкувалось у добірному «Кур’єрі Кривбасу», а також — за авторською колонкою в «Україні молодій». Знав розкішність його фрази і майстерність створити ефект присутності того психологічного стану, в якому перебуває його герой. Знав, що деякі його твори можна знімати без сценарію, адже ... Читати далі »