ГоловнаРеєстраціяВхід Київські прозаїки Неділя, 17.10.2021, 20:00
  Вітаю Вас Гість | RSS

 
 Головна » 2010 » Вересень » 24 » РЕКВІЄМ ЗА НЕЗАШОРЕНІСТЮ. Проза Олеся Ульяненка postskriptum
13:03
РЕКВІЄМ ЗА НЕЗАШОРЕНІСТЮ. Проза Олеся Ульяненка postskriptum

У сучасному літературному процесі критики й оглядачі конче полюбляють навішувати ярлики на того чи іншого письменника, той, мовляв, пише «порнографію», «брутальну прозу» або щось «безсоромне»...


Проза Олеся Ульяненка жорстка, безкомпромісна, пройнята шаленим ритмом — коли починаєш читати, захоплюєшся: від першої до останньої сторінки відірватися неможливо, тексти вражають своєю якоюсь оголеною майже до кістяка відвертістю. Про один зі своїх передостанніх творів «Жінка його мрії» Ульяненко казав, що намагається написати його таким чином, як знімають кіно. Й це йому насправді вдалося.

Років за сорок до сьогодення можна було б говорити й про данину «суворому стилю», проте «суворий стиль» був доцільним за радянських часів, це навіть здебільшого стосувалося живопису Ніконова, Євгена Мойсеєнка, Віктора Попкова, література тоді ж мала переважно відповідати канонам офіційного соцреалістичного методу. Безкомпромисні літератори займалися здебільшого перекладами, перекладацька школа тоді була дійсно блискуча, проте, як завжди, не завдяки, а наперекір. Поезія й проза шістдесятників була у певному обсязі більш романтичною на відміну від наших сучасних прозаїків, що їх поглинає урбаністичне світосприйняття за часів всесвітньої глобалізації.

Можна багато дискутувати з приводу явища реалізму в сучасній прозі — зараз-от серед тридцяти-сорокарічних російських письменників говорять про «новий реалізм»: це ніби фільмування щоденного життя, бажано на чорно-білій плівці — це справді виглядає як високе мистецтво, тільки би читач не занудьгував...

Реалізм проте, виявилося, «безмежний»: саме так, як колись писав Роже Гароді — «Реалізм без берегів»... Фотореалізм, гіперреалізм, що повільно перетворюється на сюр(реалізм). Реалізм Олеся Ульяненка — він насправді долає межі напряму.

На відміну, скажімо, від Жадана, який просто «вистьобує» урбаністичні сюжети, іронія перехльостує за край, жахливі події відчитуються на рівні анекдоту, Олесь Ульяненко ставиться до своїх персонажів серйозно — це не якісь вам картонні клоуни, обкурені драпом — це люди цілком об’ємні, вони весь час скоюють якісь злочини, але психологічний аналіз ситуацій доводить неминучість цих подій.

Генрі Міллер, Федір Достоєвський — ось ця лектура має сподобатися Ульяненкові. Так, відвертість Генрі Міллера — але цього замало, бо в Міллера ви не зустрінете тих жорстоких подій, яких забагато в Ульяненка.

Коли читаєш сучасну міську прозу цього письменника, складається враження, що Апокаліпсис давно вже відбувся, його персонажам майже невідомі докори сумління — такими, напевне, були люди напередодні Всесвітнього Потопу, як про це розповідає книга Буття: своєю розпусною поведінкою вони настільки прогневили Господа, що він наслав на землю Потоп й тоді врятувався лише Ной із сімейством та тварини, що помістилися у ковчег. Ульяненковим персонажам убити чи зґвалтувати так само просто, як харкнути на й без того забруднений міський асфальт.

Проте в багатьох творах Ульяненка дуже сильний мотив відплати: за кожен скоєний злочин рано чи пізно герой спокутуватиме свої гріхи навіть ціною власного життя. Цим письменник нібито попереджує: хоч ким би ти був зараз — олігархом, генералом, міністром чи просто повією — слід завжди пам’ятати про десять біблійних заповідей.

Апокаліптичні картини нерідко слугують тлом для розвитку подій у романах Ульяненка: розбитий літак із трупами всередині салону, мешканці передмістя, що кидаються в першу чергу не збирати трупи, а грабувати мертвих («Знак Саваофа»), а на сторінках «Жінки його мрії» — низка перманентних убивств та самогубств переслідує діючих осіб роману з початку і до кінця.

Зимовий слякотний Київ, яким його змалював письменник у «Жінці його мрії» перетворюється ніби на місто-співучасника злодійської змови проти всього, що було чи могло бути розумним, добрим, вічним якби не люди, що весь час шукають собі якихось авантюрних пригод та розваг, а здійснюють саме якісь злочини, вбивства — і це для них лише гра для задоволення власних комплексів. І кояться ці злочини в якомусь запамороченні — персонажів переслідують якісь параноїдальні думки.

Але, як для професійного кінематографу мова, тобто репліки персонажів, відходить на другий план — важливіша передусім майстерна гра акторів, так і в прозі Ульяненка найважливіше не стільки навіть про що він пише, про кого він розповідає — головне, з яким мистецтвом він це подає, якою нетутешньою силою наповнене кожне його речення.

Колись вже, в одній із рецензій, я порівнювала його «Дофіна Сатани» із «Парфюмером» Зюскінда або з «Лакеєм маркіза де Сада» Фробеніуса — ці твори давно вже стали всесвітньо відомими бестселерами, їх перекладають багатьма мовами, екранізують, повсякчасно аналізують, а Ульяненко теж створив роман про маніяка, вражаючий силою, з якою психологічно досліджено поведінку такої ніби звичайної собі людини.

Ні, мене лише дивує той факт, що Стівен Кінг, наприклад, давно вже має мільонні тиражі та всесвітній успіх, хіба лише через те, що теж оповідає всілякі жахи простими словами, зрозумілими масовому читачеві, та й торкається більш популярних тем та й не «грішить реалізмом», а в прозу Ульяненка слід спочатку вчитатися та ще й не відмовитися від книги після прочитання перших кількох сторінок, бо, звісно, це читання не задля насолоди, задля пізнання того світу, що його бачив письменник довкола нас. Звісно, що в кожного письменника складається своє коло читачів і, можливо, ви ніколи не промовите: «Я читав прозу Ульяненка з превеликим захопленням та задоволенням...» Це література не для розваг, це література, що має приводити читача до відчуття катарсису.

Прозу Ульяненка варто відчитувати і в контексті соціального, як це робили критики Михайло Бриних і Роксана Харчук, і в контексті психоаналітичного, як писала про його прозу Ніла Зборовська.

Але якщо повідомити «в двох словах», що: «за стилістичними особливостями проза Ульяненка подібна до російської «чорнушної прози» 80-х років (Петрушевська, Орлов, Токарєва)», — як це зазначив В. Єшкілєв у «Малій українській енциклопедії актуальної літератури» «Плерома» — це означає, що автор статті не розібрався тоді ні в письменниках, що насправді репрезентували «чорнушну прозу» — в першу чергу, окрім Петрушевської — Ніна Садур та Юрій Мамлєєв, але аж ніяк не послідовник булгаковсько-каверинського дискурсу Володимир Орлов чи «дамська письменниця» Вікторія Токарєва, ні в особливостях прози Олеся Ульяненка, бо на відміну від представників російської «чорнушної прози» в Ульяненка відсутній той іронічний стиль, що робив жахливе вже не таким жахливим — елементи такої іронії присутні в прозі Ю. Андруховича та С. Жадана, проте в Ульяненка все виглядає надто серйозно. Тамара Гундорова на сторінках книги «Післячорнобильська бібліотека» в цьому сенсі окреслює манеру письменників-неотрадиціоналістів (чи неомодерністів (за Р. Харчук) (хоча, вибачайте, як на мене — ці терміни практично полярні, якщо розібратися) Ульяненка, Пашковського, Медвідя як «маргінально-апокаліптичну антигру (серйозність). Утім, і Єшкілєв у вищезгаданій статті зазначає, що «наративний бік прози Ульяненка тяжіє до «потоку свідомості» і належить до того ж типу оповідальності, що й проза В. Медвідя та Є. Пашковського». Проте, стаття Єшкілєва була надрукована ще 1998 року (Ульяненко за рік до того отримав тільки Малу Шевченківську премію за свій дебютний роман «Сталінка» (1994 р.), але якщо щось і поєднує Ульяненка з Пашковським та Медвідем — звісно, це приналежність цих письменників до неотрадиційної прозової школи, що характерне саме для письменників житомирської школи (хоча, як виняток, Олесь Ульяненко народився в Хоролі, на Полтавщині, але його багаторічний спосіб життя як письменника-пілігрима, письменника-подорожнього в чомусь споріднював його із Євгеном Пашковським).

Письменницька біографія О. Ульяненка була не з простих: навчався в медучилищі, моршколі, яку закінчив 1980 року. Працював на шахті, електриком, вантажником, воював у Афганістані. Як пише Р. Харчук: «Письменник-самоук із містичною біографією: божевільня, бомжування, голодування й хвороби, життя з монахами в Лаврських печерах...»1

Що ж до соціального аспекту прози Олеся Ульяненка, то ще в його дебютному романі «Сталінка» вдумливий читач зрозуміє, що йдеться не лише про один із «пролетарських» районів Києва, а й про те, що сталінський режим спирався на блатний світ.

«О. Ульяненко розвиває мотив злочину й покарання на українському матеріалі й на грунті сталінщини. Автор переконаний, що деградація окремої людини і суспільства вкорінена в атеїзмі»2.

При цьому, аналізуючи творчість Ульяненка, Р. Харчук акцентує на анархізмі письменника, посилаючись на його інтерв’ю, надрукованому 1999 року в журналі «Кур’єр Кривбасу», що його «не влаштовує жодне суспільство», а Ніла Зборовська у книзі «Код української літератури: проект психоісторії новітньої української літератури» пише про «комплекс кастрації як симптом страхітливого»: «Страхітливі фантазії, які вербалізує Ульяненко, пов’язуються з імперським суб’єктом (образ Білозуба з роману «Дофін Сатани» він писав із історії реального «багатосерійного» вбивці в Україні3). Однак історія вбивці є маскуванням внутрішньопсихологічної авторської проблеми. Відрубані голови, руки, частини тіла, що нагромаджують страхітливе в розповіді Ульяненка, символізують оголений інстинкт кастрації, обумовлений патологічним страхом смерті»4.

Це той самий випадок, коли письменник лякає й тобі насправді стає моторошно, а не смішно, бо Ульяненко «діє за принципом натуралістичної аналогії: те, що діє на людину, як страхітливе у житті, так само діє і в його прозі, навіть гіпертрофується, виходячи за межі можливого переживання, оскільки автор подає читачеві сцени, які йому переважно не доводилося переживати. Творчість Ульяненка як концентрація страхітливого дає привид звернутися до думки Фройда про стійкість страхітливого, якщо воно походить із джерел витісненого кастраційного комплексу»5.

Але-от прочитаєш літературознавчі дослідження й бачиш в одному з найцікавіших сучасних українських письменників привид якогось анархіста-садомазохіста зі смаками некрофіла та кастраційним комплексом. При цьому розумієш, що всі ці розвідки мають сенс, бо от він насправді у своїй творчості «годує» читача трупами ти жахливими сценами, наприклад, відтинання руки в живої людини («Жінка його мрії»), але це виникає, напевне, ще й тому, що у своїх творах останніх років Ульяненко, за власним зізнанням, намагався «схрестити легкий жанр із жорстким»: «О. Ульяненко, здається, переконаний, що читачам потрібне море крові, купи трупів і якомога більше збочень: гомосексуалізм, некрофілія, вампіризм...»6

Кожен читач побачить у його творах «свого Ульяненка», вдумливий читач побачить не «якогось збоченця», а людину зі складним психологічним типом мислення, людину, котра дуже багато побачила за своє, на жаль, недовге життя, людину, котра писала про те, що відплата злочинцям завжди не забариться... Це ж не вина письменника, що цей світ такий збочений: так, він звертає увагу на всі ці довколишні жахи, що ми теж бачимо щодня в підземних переходах, на вокзалах, міських смітниках тощо. Але ми часто-густо бачимо це все й не дивимося, бо не хочеться. Краще зануритися в сторінки якогось чергового глянсового журналу. Хіба не так?

Алла Лобановська

газета "День", 23 вересня 2010 р.

Фото з сайта ru.tsn.ua


Категорія: Преса про письменників | Переглядів: 3754 | Додав: proza | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
 
 
Категорії розділу
Новини [32]
Ми запитали у письменника [6]
Преса про письменників [8]

Форма входу

Пошук

Календар
«  Вересень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Архів записів

Друзі сайту

 

Copyright C.Соловйов © 2021