4 вересня виповнилось 25 років з дня смерті видатного українського поета й дисидента Василя Стуса, який загинув  4 вересня 1985 року у концтаборі на півночі Росії. Туди його відправили як «особливо небезпечного рецидивіста».

У той час, як на Заході поета висували на здобуття Нобелівської премії з літератури, Василь Стус місяцями сидів в одиночній камері без права зустрітися з родиною.

У радянські часи читати Стуса було непросто – його вірші, здебільшого, виходили самвидавом.

Поета реабілітували в незалежній Україні, у 1991 році його посмертно відзначили Шевченківською премією, в 2005 Віктор Ющенко присвоїв Василеві Стусу звання Героя України, а 2008-й було оголошено роком Стуса.

А з іншого боку, це визнання на рівні влади досі лишається бутафорним – вважає політолог з Донецька Станіслав Федорчук: «Ми бачимо, що в Україні досі немає повного зібрання творів Василя Стуса. Видано перший том і третій. І, нібито, зараз має вийти другий. За умови, що, якщо я не помиляюся, третій том готували виключно на громадських засадах».

Станіслав Федорчук був одним з ініціаторів присвоєння Донецькому Національному університетові, в якому здобув освіту Василь Стус, його імені.

Тоді ця ініціатива, до якої долучилося багато студентів, викликала чимало спротиву і набула загальнонаціонального масштабу, спричинивши дискусію політиків.

А син поета, Дмитро Стус, зазначає, що в Україні взагалі ніколи не створювали групи науковців, яка б вивчала спадщину його батька: «Звичайно, є багато чернеток Стуса, записів принагідних, ще чогось. Все основне ми видали. Для того, щоб робити наступний крок – це така серйозна архівна робота, яка потребує фінансування, але не матиме великого розголосу».

При цьому, зауважив Дмитро Стус, політики часто намагаються використати ім’я його батька у своїх інтересах.

За матеріалами УНІАН