Сергій Пономаренко. Кассандра. – Харків, Клуб Сімейного Дозвілля, 2009. – 350 с.

 Щойно закінчивши читати розвідку Святослава Цалика & Пилипа Селігея «Таємниці письменницьких шухляд», зловив себе на бажанні так само, як ці автори, викладати свої думки українською радянською мовою і в тому ж такі пафосному ключі, характерному для українського радянського літературознавства. Навіть якщо сьогодні освічений українець, близький до літератури, пише книгу або про книгу чи її автора, набір цікавих фактів губиться за високопарним штилем, що відлякує сучасного читача. 

 До чого це я: а до того, що фраза: «Я відкрив для себе письменника Сергія Пономаренка» по-любому матиме пафосне навантаження. 

 Але, тим не менше, відкриття відбулося саме тепер, а не раніше, коли я прочитав його книгу «Відьмин пасьянс» . Моє особисте відкриття полягає саме в тому, що Сергій Пономаренко – один із небагатьох сучасних українських белетристів, чиє письмо абсолютно позбавлене пафосу як такого. І разом із тим – того, прости, Господи, образного (або швидше – псевдообразного) мовлення – прийому, який чомусь вважається ознакою високої літератури. Натомість пишнотою мови та стандартним, мов подарунковий стос парадних портретів членів політбюро ЦК КПРС, набором образів автори здебільшого прикривають сюжетну імпотенцію. І крім красного слівця та мовно-лінгвістичних вправ читачеві нічого не пропонують. 

 Цих вад у вже прочитаних мною романах Пономаренка нема. Навпаки, часом він може впасти в іншу крайність – сухий телеграфний стиль, який, зокрема, присутній у «Відьминому пасьянсі». Одразу уточню свою думку: телеграфний стиль для екшену цілком годиться, проте в деяких місцях, коли в детективному романі починають проявлятися елементи містики, візитка творів Пономаренка, варто було б телеграф призупинити і нагнати трошки жуті. 

 Відтак у наступному романі, «Кассандра», авторові це таки вдається. Він затримує читача саме в тих місцях, де йому, за авторським задумом, треба затамувати подих і трошки злякатися.

 Здавалося б, сюжет і дійові особи можуть спершу не викликати особливої зацікавленості. Такий собі Леонід, київський торговець картинами, отримує майже задарма колекцію робіт маловідомого художника Смертолюбова. Його вдова Ельвіра поводиться якось дивно – складається враження, що робіт чоловіка вона хоче швидше позбутися. І раптом до цих картин хтось починає виявляти аж надто активний інтерес. Ну що може бути тут цікавого пересічному читачеві, далекому не лише від розуміння такого вузького сегменту бізнесу, як галерейний, а й від світу київських художників - узагалі? 

 Але вже дуже скоро забуваєш і про не зовсім суперменський рід занять Леоніда, і про його сексуальні походеньки, і взагалі – про світ митців: автор починає розгортати основні події, пов’язані з українськими адептами таємних індійських сект, загадковими смертями, історичними екскурсами в форматі нічних кошмарів головного героя, і нарешті – власне з київським андеграундом. У первісному значенні цього слова – шукаючи відповіді на всі моторошні загадки, пов’язані з творчістю Смертолюбова, Леонід перетворюється на справжнього дигера, час від часу спускаючись під Київ, у вогкі й темні підземелля, в царство щурів, кажанів, слимаків, сектантів і ще Бог знає яких потвор. При цьому небезпечні пригоди торгівця картинами в андеграунді – чи не найцікавіші сторінки роману, і без того досить професійно як для вказаного жанру зробленого. Між іншим, особистість самої загадкової Кассандри теж напряму пов’язана з підземним життям сучасного Києва, але тут краще заткнутися – всі детективні загадки розкривати не варто.

 Тут треба нагадати, що тема про пригоди в підземеллях сьогодні – один із трендів популярної літератури. Втаємничені згадають у зв’язку з цим хоча б «Мізерере» Жана-Крістофа Гранже, або відносно свіжий «Утрачений символ» Дена Брауна – там герої більшу частину ночі мандрують під Капітолієм. Українські белетристи теж відзначилися – героїв свого роману «День відбуття» Олексій Волков загнав у підземний печерний лабіринт. Коли над тобою – багатомільйонне місто, а навколо – темрява, звідки невідомо, що виповзе, такий хід сам по собі може прикрасити будь-яку історію. 

 Отже, Сергій Пономаренко відчув, як сьогодні кажуть, фішку, додатково навантаживши сюжет такою локацією, куди і читачеві, і навіть героям повертатися страх, як хочеться.

Андрій Кокотюха

За матеріалами bukvoid.com.ua