ГоловнаРеєстраціяВхід Київські прозаїки Неділя, 17.10.2021, 20:01
  Вітаю Вас Гість | RSS

 
 Головна » 2010 » Жовтень » 20 » ВАСИЛЬ ШКЛЯР: «ШУКАЮ СЛІДІВ МАРУСІ»
13:26
ВАСИЛЬ ШКЛЯР: «ШУКАЮ СЛІДІВ МАРУСІ»
Кожен його роман стає бестселером і витримує по кілька видань поспіль. Автор "Чорного Ворона", "Ключа", "Елементала" є володарем цілої колекції престижних літературних премій, серед яких міжнародна премія "Спіраль століть", австралійська "Айстра", "Золоте перо", Гран-прі "Коронації слова", "Золотий Бабай", "Ярославів Вал". Усе це - про найкращого автора (за визначенням цьогорічного форуму видавців) Василя Шкляра, який сьогодні є гостем рубрики "Секрети творчості"

Завдяки (чи всупереч) кому (люди на Вашому шляху) і чому (події, факти, обставини) Ви стали письменником?

– Коли я був малим пастушком, старші хлопці на полі складали сороміцькі та жартівливі вірші. Я спробував і собі. Сподобалося. Це була вишукана розвага з елементами гри, інтелектуальної та емоційної насолоди. І хоча друкуватися почав ще школярем, про письменницьку працю не думав. Їдучи до Києва вступати в університет, завантажив «чамайдана» підручниками з фізики та хімії. Але вже в Києві мій дядько Михайло, в якого я зупинився, переконав мене вступати на філфак. Мамин брат глибоко вірив у силу слова, бо відчув його вплив на собі. Зросійщений інженер заводу «Ленінська кузня», він одного разу прочитав збірку віршів Василя Симоненка і сказав своїм дітям: «Я вам більше не «папа», а тато». Подіяло. Навіть його дружина, росіянка Марія Васильєва, почала розмовляти нашою мовою. Тож дядько Михайло, котрий еволюціонував до українського буржуазного націоналіста, послав мене на філфак, ну, а там уже чи не всі були «письменниками».

          – Пригадуєте свою першу публікацію? Кому насамперед розповіли про неї, з ким поділилися радістю?

– Мабуть, ходив десь до восьмого класу, коли обласна газета «Молодь Черкащини» надрукувала мій вірш. Не пам’ятаю, як і кому я показував ту публікацію, але добре пригадую, що похвалився перед хлопцями поштовим переказом на 8 карбованців гонорару. Це були неабиякі гроші. За них я міг купити в шкільному буфеті 160 пончиків з повидлом.

– Коли Ви відчули, що письменницька праця – це «ваше» і «на все життя»?

– Боюся збрехати. Деякі сумніви мене доймають і тепер.

          – Чи маєте, як письменник, якийсь чітко визначений режим творчої праці, так би мовити, план-завдання на щодень (приміром, з такої-то години до такої повинні бути за письмовим столом і маєте написати стільки-то, тобто виконати "норму") чи все це має непланований (непередбачуваний) характер і залежить від багатьох чинників: натхнення, бажання, настрою, обставин, вільного часу тощо?

– Ні, суворого режиму я не дотримуюся. Ніколи себе не силую до писання. Не люблю прози, в якій за кожним рядком чується обертання коліщаток у мізках автора. Хоча давно дійшов висновку, що натхнення приходить під час роботи. Склавши руки, його не дочекаєшся.

          – Якщо озирнутися на свій творчий шлях: коли, де і над чим Вам працювалося найкраще?

– З великою насолодою писав «Ключа». На одному подиху. По 18 годин на добу. Та якщо най-най, то це знов-таки «Залишенець» («Чорний Ворон»). Від самого початку я знав, що це книжка мого життя, тому працював над нею з винятковою старанністю і любов’ю.

– Що ще, окрім аркуша паперу, потрібно Вам для того, щоб творчий процес "пішов": читання, самота, кава, цигарки, кохана жінка поруч чи, навпаки, її відсутність (чи віддаленість), виїзд з міста в село (на дачу) тощо? Чи вибагливі Ви до умов, у яких пишете? Чи важко Вам «посадити себе» за письмовий стіл?

– Зловживаю тютюном. Кави під час роботи не п’ю, бо вона викликає безпричинну тривогу. До умов невибагливий. Ніхто не заважає, мені однаково, чи жінка поруч, чи десь далі, бо коли я пишу чи обмізковую те, що маю писати, то нікого не чую й не бачу. Можу когось не впізнати на вулиці, можу не привітатися. Але це не якась там невихованість, це, даруйте, хвороба. За стіл важко сідаю лише тоді, коли починаю нову штуку. Мордує сумнів: а може, ти ще не готовий? Може, взавтра ти будеш досвідченіший і в кращій формі? Сумнів – це добрий порадник, але треба пам’ятати, що під нього часто маскується лінь. Самота? Ця пані обіймає мене і в гамірному велелюдді.

– Наскільки потужним є відчуття спустошення після закінчення чергового твору (книжки)? Чи довго "відходите" після завершення однієї книжки аби перейти до написання наступної? Чи Ви «віддаєте» «частинками-порціями», отож насамкінець «втрати» не такі й помітні? Чи маєте якийсь "рецепт", який полегшує такий-от перехід від однієї теми до іншої і який наснажує Вас до праці над новою книжкою (читання творів інших авторів, подорожі тощо)?

– Як на сучасного літератора, у мене досить тривалі перерви між книжками. Я не працюю на конвеєр. Довго, як Ви кажете, «відходжу» від попередньої книжки. Щонайменше рік підступаюся до «чистого аркуша» наступного твору. Але це не спустошення, це щось інше. Для нового роману довго шукаю інакшої форми, архітектоніки, інтонації тощо. Що допомагає? Не знаю. Якщо говорити про читання, то спостеріг цікаву річ – часом упевненості додає гортання посередньої або й сіренької книжки, увінчаної якимись лаврами. Тоді кажеш собі: еге, та ти ж, хлопче, можеш написати краще, ну ж бо до праці! Подорожі? Ну, це для подорожніх нотаток. Для мене це не стимул, а розвага.

– Чи буває так, що працюєте одночасно над кількома творами?

– Категорично ні. Тобто ти можеш писати один твір, а вже інший задум блукає десь поруч. Але щоб почергово братися то за те, то за те – ні, звичайно, це щось із досвіду багатоверстатників.

– Чи ведете (вели) щоденник? Якого типу це є (був) щоденник? Наскільки, на Вашу думку, ведення щоденника допомагає письменникові?

– На жаль, ніколи не вів щоденника, хоча й шкодую за цим. Бачте, цей жанр вимагає граничної відвертості щодо свого особистого, ба навіть інтимного життя, і мене завжди страхало те, що в мій щоденник зможе хтось зазирнути. Так, ще школярем, я випадково заглянув у щоденник свого старшого брата і місяць ходив із синцями під очима. Але думаю, що для письменника це річ корисна. Я ж обмежуюся лише скупими записами деталей, колоритних подробиць та спостережень, які можуть мені знадобитися під час написання того чи того твору.

– Сідаючи за письмовий стіл, Ви завжди вже знаєте про що писатимете (тобто наперед обдумуєте), чи все народжується "само по собі", "на ходу", вже сидячі "при столі”? Як далеко наперед Вам треба бачити хід і розвиток подій твору, над яким працюєте, щоб сісти за письмовий стіл?

– Російський прозаїк Юрій Трифонов колись пояснив це так: ось ти їдеш машиною нічної пори і бачиш тільки ту відстань, яку охоплює світло фар. Про це й пишеш. А проїдеш цю відстань – і тобі відкриється інший відрізок дороги. Отак приблизно і в мене. Я не можу планувати, як поведеться мій персонаж через «велику відстань», бо його вчинки випливатимуть з логіки попередніх подій. Я не знав наперед, хто із моїх залишенців стане зрадником, а хто загине в бою. Тобто йдеться про той найцікавіший стан творчого процесу, коли герої живуть своїм життям, уже незалежно від волі автора.

– Де письменникові-Шкляру цікавіше: в «історії» чи в «сучасності»?

– Не бачу принципової різниці між цими поняттями. Але, звісно, «історія» вимагає додаткових знань і зусиль. Якщо я, приміром, пишу, що отаман Василь Чучупак стріляв із «люйса», то я ніколи б навіть не згадував цього кулемета, поки не дізнався б його вагу, розміри, скільки там куль у диску і таке інше. Один критик закинув мені, що, мовляв, повстанці не могли співати в землянці «Закувала та сива зозуля», бо це, бачся, дуже складна пісня в обробці Ніщинського, яка до снаги хіба що хору Кошиця. Але ж, чоловіче, у тій землянці сиділи не свинопаси, а хлопці з «Просвіти», які раніше співали у хорах, були в повстанцях і хористи Кошиця, а начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петро Чучупак (брат отамана) закінчив консерваторію… І не я добирав репертуар для лісовиків, про те, як проникливо вони співали цю пісню, залишив свідчення представник ворожого табору чекіст Пташинський. Знаючи, що Чорний Ворон і серед наших сучасників знайде своїх ворогів, я надто уважно ставився до фактажу в цьому романі. Навіть любовну історію писав на міцній документальній основі.

– Де віднаходите теми своїх творів?

– Важке запитання. Принаймні воно дуже широке. У кожному разі я не шукаю тем для творів. Так само, як не шукаю ідей чи сюжетів. Це приходить із твого досвіду, світогляду, вподобань, пристрастей і навіть із самого Неба. 

          Чи носите з собою блокнот для запису щойно народжених думок, образів, чи покладаєтеся на пам’ять? У якому вигляді зберігаєте "сирий матеріал”? Як колекціонуєте матеріал до певного конкретного твору?

– Знов-таки дуже шкодую, що не призвичаївся до записників. Хоч і кажуть, що мудрих думок не так багато, аби їх записувати, але для письменника це річ, безперечно, не зайва. Я вже казав, що для кожного нового твору заводжу окрему комп’ютерну течку, де записую все, що може мені знадобиться під час писання. Це може бути що завгодно. Наприклад, скільки коштував фунт тютюну від фабрики Когана в 1902 році. Або – що зодягали уманські модниці в 1918-му. Ще один запис: «Зі зламаної кленової гілки в гущавині лісу скрапував сік. Хтось тут недавно пройшов». Ну, та це, власне, звичайна річ для кожного прозаїка. Коли я пишу щось з історії, то ще обкладаюся географічними картами, чітко означую маршрути персонажів, котрі вирушають у наступ, розвідку чи в далеку мандрівку. А за можливості сам вирушаю в ту місцевість і ходжу їхніми стежками.

– Чим, окрім письменницької праці, ви ще займалися в житті? Досвід яких професій сприяв вашій літературній праці?

– Досвід у мене банальний. Журналістський, редакторський. Хоча свого часу я трохи попрацював архівістом, певний час займався політикою, був прес-секретарем Української республіканської партії. Маю практику перекладача. Одного разу мене запросили правоохоронці на допит вірменського «бандита». Той сказав, що не розуміє жодної мови, окрім своєї рідної. От молодець!

– Чим захоплюєтеся (захоплювалися) у „позалітературний” час (риболовля, щось колекціонуєте, збирання грибів...)?

– О, риболовля, звичайно! І ще зброя. Але про це мені не випадає розповідати, бо ще 1990 року, на початку української революції, правоохоронні органи відібрали в мене дозвіл навіть на мисливську зброю. Хоча на полювання я ходив із батьком змалечку, а в дванадцятирічному віці він уже дозволяв мені самому брати рушницю і йти до лісу. Коли я помічав десь неподалік людей, то ховав рушницю в кущах і відходив од того місця. Щоб не конфіскували зброю.

          – Чи замислювались над таким: якби не стали письменником, то ким?

– Хотів би писати музику, часом чую її, але не тямлю нотної грамоти. Ви, мабуть, знаєте, що з усіх творчих спілок практично не зростає чисельно лише Спілка композиторів. Бо всі знають літери, але мало хто знає ноти. Втім, якби припекло, міг би щось робити й руками. Одного разу мені слізно поскаржилася сільська бабуся, що немає кому настелити підлогу в сажу для її кабанчиків. Я закачав рукави і настелив підлогу. Мабуть, ще багато чого міг би зробити, але ніколи до того не брався.

– До яких технічних засобів вдаєтеся: пишете одразу на комп'ютері, вистукуєте на друкарській машинці, а чи віддаєте перевагу авторучці й аркушеві паперу? Скільки разів вдаєтеся до переписування (якщо вдаєтеся) одного абзацу, однієї сторінки, тощо? Чи маєте якийсь свій інший спосіб вдосконалення написаного?

– Останніх років десять, грішний, пишу на комп’ютері. Нічого не переписую. Правити, то, певна річ, правлю. Люблю вишукувати зайві слова і безжально їх викидати. З цього приводу згадую Григора Тютюнника. Коли хтось із письменників хвалився, що він одразу пише начисто, майстер осудливо хитав головою. Мовляв, як це так, щоб отак легко видавати твір «на гора»? Коли ж хтось, навпаки, бив себе в груди і казав, що він переписує кожну сторінку по кілька разів, Тютюнник кривився і в’їдливо перепитував: «А ти що, не можеш відразу писати чесно? Якщо ти сам себе правиш, то, виходить, раніше брехав?» Я це називаю демоном заперечення. У Григора Тютюнника, як і в його героїв, цей  демон постійно ворушить людське лукавство.

– Як довго тривала праця над «виробленням» свого стилю? Чи є якась метода праці над власним стилем? Чи це процес непомітний навіть для самого письменника і стиль шліфується від сторінки до сторінки, від твору до твору? Чи стиль – це Богом дана річ?

– Відома істина: письменник – це стиль. Тобто власний голос. До нього приходять по-різному. Кажуть, що Хемінгуей чи, як мовлять грамотні люди, Гемінгвей певний час був епігоном Шервуда Андерсена. Тепер Андерсена рідко хто згадує, а стилем Гемінгвея не перестають захоплюватися. Говорити про свій стиль – річ не вельми скромна.

– Назви Ваших книжок легко запам’ятовуються. Як Вам вони даються? Коли зазвичай «готова» назва вашого твору: переважно ще до початку праці чи, бува, вона виникає у Вас під час написання того чи того твору? Чи були у Вас випадки, коли Вам хотілося замінити назву вже після того, як книжка зявилася друком?

– У більшості випадків я знаю назву роману ще на початку роботи. Бо в назві уже прихований камертон, настрій, закладена певна енергетика. Але були випадки, коли я змінював назву. Ось і зараз нове видання роману «Кров кажана» виходить у видавництві «Ярославів Вал» під назвою «Нікуб». Нікуб – так чорні маги називають штучно вирощеного диявола, і мені здається, що ця назва точніше відображає зміст твору. Ви знаєте, що роман «Чорний Ворон» вийшов і під назвою «Залишенець». Це була моя робоча назва, яку я любив, і люблю, але авторитетні письменники, котрі читали роман у рукопису, зокрема Анатолій Дімаров, порадили дати прозоріший заголовок. Тоді я назвав його іменем головного героя, і ця назва також мені подобається.

– Чи є ті, кому Ви довіряєте прочитання (чи прослуховування) написаного Вами ще до друку твору?

– Ну, я ж уже сказав про Дімарова. Хоча раніше ніколи нікому не давав своїх рукописів, окрім дружини, яка є професійним літредактором і коректором. Але з «Чорним Вороном» я повівся інакше. Його в рукопису читало багато людей, і до всіх порад я був дуже уважний. Особливо вдячний Романові Ковалеві, якому я дав прочитати рукопис як фахівцеві з того історичного періоду, а він, крім усього, дав мені чимало порад чисто художнього характеру. Власне, Роман Коваль не випадково став літературним редактором книжки.

– Чи  відвідуєте місця (і чи повертаєтеся до них), де жили герої Ваших творів, де колись збирали матеріал?

– У Холодному Яру я буваю по кілька разів на рік. Відвідую місце, де на хуторі Кресельці загинув отаман Василь Чучупак, приходжу на його могилу в селі Мельники. Потім їду в село Цвітне, звідки походить отаман Пилип Хмара, завертаю в Цибулеве, де гуляв колись отаман Кібець. Радію, що до Холодного Яру рік у рік приїздить дедалі більше людей з усіх куточків України. Ось і вчора я повернувся саме звідти. Там радила раду, як жити далі, велика громада, багато відомих патріотів, таких, як Тарас Стецьків, Ігор Коліушко, Євген Золотарьов, Сергій Пантюк. Мені було дуже приємно, коли я почув, що в Холодному Яру їх зібрав мій Чорний Ворон.

– Чим для Вас, письменника, є Лисянщина, Звенигородщина – рідний черкаський край? Чи часто навідуєтеся туди?

– Дуже часто. Це територія українського духу. Це козацький край, який дав нам Шевченка. Боюся збитися на пафос, тому наведу тут слова чекістів, які, характеризуючи моїх земляків-повстанців, робили висновок: «Начітался Шевченкі і стал бандітом». Уявляєте, яка це похвала і Шевченкові, і тим хлопцям.

– Ви автор відомих романів, а які твори і яких авторів свого часу справили на вас найбільше враження? Що Ви читаєте?

– Страх як люблю Григора Тютюнника. Замолоду я був під його сильним впливом. Геніальність Тютюнникового письма творила ілюзію його позірної легкості, тому багато хто намагався його наслідувати. І в цьому я не бачу нічого поганого. На порі становлення це може бути доброю школою. Ще одним дивом із див для мене є творчість Валерія Шевчука. Це ціла окрема література в нашому письменстві, це навіть не явище, а могутній власний простір, творений однією людиною. А Микола Вінграновський! І, крім усього, ці письменники довели, що за будь-якого режиму можна залишатися вільним і вірним.

– Цьогоріч український читач, загалом українська  література, були обдаровані Вашим романом  «Чорний Ворон». Чи з закінченням цього твору тема ця «відпустила» Вас?

– Спершу я казав собі: годі, я вклав у цей роман усе, що в мені жило на інтелектуальному та чуттєвому рівні про той найдраматичніший у нашій історії час. Я дуже боюся самоповтору, більше до цього не повертатимуся. Та ось із глибин забуття випливає світлий образ дівчини-отамана Марусі. Три її брати Олекса, Дмитро та Василь Соколовські по черзі отаманували на теперішній Житомирщині. Гинув один брат – на його місце ставав інший. І коли один по одному полягли всі троє, отаманську шаблю підхопила їхня шістнадцятирічна сестричка Саша, котра і взяла собі псевдо Маруся. Під проводом цієї тендітної золотокосої дівчинки воювала тисяча козаків – триста шабель (тобто кінних) і сімсот багнетів (піших). Дивовижна постать, знайти б сили написати про неї.

– Чи "болять" вам нереалізовані плани? Що (і через що?) лишилося ненаписаним?

– Болить згаяний час. Та в кожного з нас є призначення згори. Що тобі відведено, що встиг – ото й твоє. І плакатися тут не випадає.

– Що найбільше заважає творчій праці?

– Нічого. Завадити можеш тільки ти сам собі.

– Чи можна навчити писати? Чи можна щось радити тим, у кого тільки-но зародилася думка про власний літературний шлях, хто зробив лише перші кроки на літературній стезі, у кого виникло бажання стати письменником?

– Навчити писати «по-своєму» не можна. Це глибоко особистісне. Але оволодіти сяк-так ремеслом, мабуть, можна. Існують же навіть письменницькі династії. Утім, я тут не порадник.

– Чи говорите Ви про «творчі плани»? Якщо так, то що читачам чекати від письменника Шкляра найближчим часом? Над чим працюєте?

– Та ось же вона летить на коні попереду свого загону, отаман Маруся, а над її шапкою розвівається шлик із написом «Смерть ворогам України!» І це вам не Орлеанська Діва, котра воювала іконкою. Моя непорочна Маруся доводила свою правду кулею, і я шукаю її ще не вичахлих слідів.

Запитував Сергій КОЗАК, 

Літературна Україна 

                                     

Переглядів: 1151 | Додав: proza | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
 
 
Категорії розділу
Новини [32]
Ми запитали у письменника [6]
Преса про письменників [8]

Форма входу

Пошук

Календар
«  Жовтень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Архів записів

Друзі сайту

 

Copyright C.Соловйов © 2021