Найпотрібнішим для Павла Архиповича було слово – працюй! Праці він віддавав себе до останку. І кожну свою справу робив якомога краще і талановитіше.

У складних ситуаціях, які вимагали неймовірних зусиль, праці клопіткої і ризикованої сміливості, Загребельний перемагав - досягав успіху.

Тепер кожний, хто знав Павла Архиповича, згадує і уявляє його собі по-своєму.

І досі бачу Павла Архиповича в спілчанському просторому кабінеті за робочим столом. Він, схилившись над аркушем паперу, пише і тримає ручку якось зовсім оригінально. Не трьома пальцями, як ми, а всіма, ніби це не ручка, а пташка, яка може випурхнуть.

Оригінальність і унікальність Павла Архиповича – вражаюча. Він звалював на свої плечі таку ношу, про що попередні керівники Спілки навіть і не думали. Свій девіз: служачи – працюй і працюючи – служи! – він виконував добросовісно.

Наприкінці 70-х затіяв ремонт спілчанського будинку, який не ремонтувався з часів Жовтневої революції. А щоб майстри не пошкодили старовинного ліплення, допустив їх до роботи лише тоді, як пересвідчився в їхній професійності.

Довго шукав реставратора камінів. Нарешті через Ленінградське відділення СП зв’язався з комендантом Зимового палацу. Той дав адресу єдиної на весь Радянський Союз майстерні, яка займалася реставрацією камінів, декорованих під мармур. Її й умовив Павло Архипович приїхати до Києва.

Ремонт тривав довго.

Працівники зі столами й паперами перекочовували з кімнати в кімнату, а Спілка працювала у звичайному режимі.

Першими після ремонту спілчанське керівництво приймало чехословацьких письменників. Тоді для шанованих гостей, Павло Архипович влаштував справжню екскурсію. І, вказуючи рукою на стелю, з жалем сказав:

– Вы видите, какая красота, так строили когда-то, сейчас так не строят. Некогда! Мы строим коммунизм!..

А як Павло Архипович оберігав цей будинок. Не дозволяв забити в стіну навіть тонюсінького гвіздочка. І художників, виставки котрих щомісяця проходили в СПУ, хоча й жартома, але завжди попереджав: попсуєте стіни – ремонт за власний рахунок.

Окрім приємних і розважливих зустрічей вистачало й таких, що не мали ніякого відношення до письменницької організації.

Люди ходили по інстанціях, оббивали пороги міністерств і партійних кабінетів і, не знайшовши ні підтримки, ні співчуття, йшли у Спілку письменників: бо письменник для них був визнаним і шанованим оракулом.

Пригадую, як Павло Архипович уже одягнений зібрався йти додому, аж раптом розчахнулися двері і жінка прямо з порога – бух! – на коліна і, склавши руки, як для молитви, голосячи, підповзає до нього.

– Змилуйтесь, ріднесенький Павло Архипович, допоможіть. Христом Богом прошу. Син наркоман. Допоможіть. Горечко ж яке! Допоможіть записатися до лікаря Довженка.

Павло Архипович підводить жінку з колін, схиляється над нею.

–       А син хоче?

–       Хоче.

– Залишіть тут свої координати: бо сьогодні вже пізно кудись дзвонити, ми спробуємо розшукати цього лікаря, а тоді й повідомимо вам.

Розшукали. Повідомили. Десь через рік та жінка разом із сином приходила дякувати. Павло Архипович подарував її синові свою книжку "День для прийдешнього”.

А десь через тиждень із Черкаської області приїхав чоловік із жінкою. Чоловік працював усе життя в колгоспі зоотехніком, коли вийшов на пенсію, почав розводити кролів. Хтось доніс на нього, що він тримає кролячу ферму, що на базарі торгує кролятиною і кролячими шкурками.

– А скільки ж у вас тих кролів? – вислухавши прибульців, поцікавився Павло Архипович.

– Було двадцять.

– А ви до свого депутата звертались?

– Він про таке й слухати не хоче, – подала голос жінка.

– А що ж каже ваша місцева влада?

– Не можна стільки кролів держать.

– А скільки?

– Вони не знають, але кажуть, що не можна. Клітку з кролицею і малюсінькими кроленятами розбили, – втираючи сльози, бідкалася жінка.

Справа з кроликами затягнулася десь аж на півроку. Тільки через обласний суд добився Павло Архипович, щоб не чіпали нещасних кролів і їхніх господарів.

Облагородивши Ірпінський будинок творчості, Павло Архипович взявся за поліклініку. Прискіпливо підбирав ділянку для будівництва нової. Переживав, щоб письменникам зручно було добиратися до неї. Зупинився на ділянці, що по вул. Рейтарській.

Нова поліклініка будувалась, а для старої, по вулиці Полупанова (нині Ярославів вал) завів такий порядок: до Спілки щотижня обов’язково мав надходити бюлетень про стан здоров’я письменників, які перебувають на лікарняному. Якщо ж письменник хворів тяжко – приходив сам головний лікар Березовський Сергій Йосипович. Він розповідав Павлові Архиповичу про стан здоров’я хворого на той час, казав, які ліки треба дістати і, в яку лікарню краще його покласти.

Павло Архипович відразу зв’язувався з Міністерством охорони здоров’я, обдзвонював лікарні, писав постанову про виділення коштів для лікування письменника.

Медичним і спілчанським працівникам додалося чимало роботи, зате письменники відчули турботу.

Із нововведенням траплялись і прикрі випадки. Однієї середи, саме в обідню, пору прийшов Березовський і мовою досвідченого медика довго й детально розповідав Павлові Архиповичу про письменника, який так раптово й серйозно захворів.

Десь отак хвилин через десять у приймальню і заходить саме той письменник. Довгенько посидівши на дивані, він кілька разів метушливо зривався з місця і сідав знову, мугикаючи собі під ніс якусь мелодію.

І раптом, ніби й неочікувано, проводжаючи Сергія Йосиповича, виходить Павло Архипович. Письменник рвучко підхоплюється з місця і, радо усміхаючись, простягає руку Павлові Архиповичу.

Павло Архипович, із не прихованим сарказмом, подаючи руку:

– О, живий! А ви Сергію Йосиповичу, так бідкались! Добре, що я твоїй жінці ще не подзвонив!

Сергій Йосипович ніяково став осторонь, а письменник прожогом заскакує в кабінет, вигукуючи на ходу:

– Павле, мені треба з тобою поговорить…

6. 10. 83

Дзвінок рівно о 10-й.

Павло Архипович:

– Я дзвоню з дому. Там мене ніхто не чекає?

– Ні.

– Тут мені ще о 7-й ранку подзвонив один із "детей лейтенанта Шмидта”, так коли він з’явиться, а він обов’язково прийде, поговори з ним і дізнайся, як довго він ще збирається бути в Києві. Він поет. Живе на Камчатці. І я так зрозумів, що в нього немає грошей, щоб доїхати до тієї Камчатки. Тоді подзвониш, щоб я знав скільки грошей треба взять у касі.

О 10. 15. у приймальню завітав молодик років тридцяти п’яти. Стрункий, високий, у картатій – синє з білим - сорочці. На вигляд оєвропізований монгол. Заклавши по півдолоні в кишені джинсів, манірно, підходить до столу.

– Мне к Загребельному.

– Сідайте, будь ласка, Павло Архипович уже справлявся про вас і просив, щоб ви зачекали.

Невдоволено сідає біля приставного столика. Тримається впевнено і гордовито. Мовчить, нервово постукує пальцями по столу і майже щохвилини дивиться на годинник.

От як розбалакать цього камчадала, коли по ньому видно – "те” з чим він прийшов до Загребельного, для інших – табу!?

Розговорився лише після кави і то, коли серед гори книжок, покладених перед ним, натрапив на збірку віршів поета, в якого гостює.

З’ясувалося: що у його планах поїздка до Москви і повернення до Києва. Він любить Київ. У нього тут друзі і справи.

Дзвінок. Біжу до телефону, що в кабінеті Павла Архиповича.

Павло Архипович:

– Який він?

– Молодий, імпозантний і трохи недопохмелений. Йому терміново треба летіти в Москву.

– Розшукай Зіну. Нехай негайно бере будь-який квиток, на будь-який рейс, на сьогодні на Москву. Я гроші поверну. Бо якщо я дам гроші йому, то ні в яку Москву він не полетить. Зрозуміла?

Вискакую з кабінету Павла Архиповича.

Дзвінок.

Знову Павло Архипович:

– Слухай, скажи Зіні нехай бере квиток на поїзд, бо якщо на літак, то його ж доведеться везти в Бориспіль. А сьогодні партзбори прозаїків, і письменників треба буде привезти і розвезти по домівках. Так що транспорту не буде ніякого.

Нарешті розшукалась Зіна.

– Зінаїдо Сидорівно, будь ласка, просив Павло Архипович, щоб ви з-під землі на Москву, на сьогодні дістали квиток на поїзд. Гроші потім. Павло Архипович чекає.

– Валь, это невозможно. Но вы ему не говорите. Я постараюсь.

Хвилин через сорок приїхав Павло Архипович. По-дружньому привітався з гостем. Запросив до кабінету.

Розчулений поет понад годину, красиво поставленим голосом, зривисто викрикуючи, читав свої вірші і поеми про сопки, гейзери, вулкани, тундру і річку Камчатку.

Прийшла Зіна з квитком.

Гість трохи спохмурнів, коли почув від Павла Архиповича, що завтра він зможе благополучно порадувати московських друзів своїм приїздом. Вручаючи йому квиток, Павло Архипович поклав зверху 100 крб. і, прощаючись, побажав щасливої дороги, а від себе особисто передав "пламенный привет столице нашей Родины”.

Бувало, що такі зальотні поети косяками прибивалися до Спілки. Атакували вони й інших секретарів, але гроші давав тільки Загребельний. Раніше, якщо натрапляли на Козаченка, то й Василь Павлович.

 Грішми Павло Архипович не розкидався. Мордатих, бродячих псевдосократів не жалував, а до мандрівних поетів, яких у Спілці називали "детьми лейтенанта Шмидта”, ставився поблажливо. А одному "ваганту” з Біробіджана (на той час центр Єврейської АО, Хабаровський край) навіть засимпатизував.

Знання і цікавість цього юнака так вразили Павла Архиповича, що він відмінив кілька зустрічей, сів за кермо, повозив його по місту, показав Поділ, вулицю і будинок, де жив Шолом-Алейхем, будинок синагоги (на той час Театр ляльок на Ш. Руставелі, 13).

                                                                  12. 10. 83

Дякуючи Павлові Архиповичу, засновано журнал "Київ”. Тоді, поки тривала паперова тяганина і розмови у верхах про доцільність створення такого журналу, Павло Архипович уже підшукував достойну кандидатуру на посаду головного редактора. Зупинився на Володимирові Дрозду. Заступником рекомендував Ларису Копань.

Згодом, коли написав і підготував до друку роман "Південний комфорт”, заздалегідь домовившись із Дроздом, відніс рукопис у редакцію.

Дрозд, прочитавши роман, уздрів у ньому крамолу. Одразу ж повідомив "кому треба” і друкувати відмовився.

Павло Архипович запропонував роман журналу "Вітчизна”. Ті погодились.

У першій половині дня з редакції прийшли за рукописом. Дзвоню у Кончу. Кажу, що прийшли з "Вітчизни” за першим примірником рукопису.

– Я обіцяв їм завтра, а не сьогодні. Передайте, що о 15-й годині, завтра рукопис буде у них.

                                                                  13. 10. 83

Павло Архипович сам заніс рукопис у ж."Вітчизну” (на той час редакція журналу була по вул. Кірова, нині Грушевського).

Повернувся з редакції збуджено-пригнічений.

– От тобі і Дрозд! Я сію драконові голови, а пожинаю бліх, – широко розвів руки – і закляк.

                                                                  14. 10. 83

Павло Архипович поспішає на засідання творчого об’єднання прозаїків.

Раптом зупинився. Схилив скорботно голову і розсудливо-іронічним тоном, стишено каже:

– Тут прийдуть з Музею Великої Вітчизняної війни і проситимуть якісь мої речі, запитай, що їм конкретно треба. Може штани, то я не генерал і не маршал, щоб таке дарувать, чи їх тільки цікавлять книги.

У приймальні тихо. Павло Архипович вийшов із кабінету. Роздивляється камін. Підійшов до вікна, з якого видно Софію. Замислено вдивляється в далечінь.

     "Сьогодні такий важкий день. Уявляєш, ось були партзбори – із двохсот п’ятдесяти було п’ятдесят”.

Пауза.

"Нікому ця література не треба і нещасний цей письменник, а з другого боку без неї теж не можна. І сиджу я в оцій щілині між так і ні і нікому я не треба, і ніхто мною не цікавиться, як ти живеш, що ти робиш, що в тебе болить. Як сказав Гейне: "Світ розколовся на дві частини і тріщина ця пройшла крізь моє серце”.

Пауза.

"Гончар погодився відкрити нараду молодих. У нас же, знаєш, чотирнадцятого нарада молодих, а п’ятнадцятого пленум. Гончар мав виступити на нараді, а я й кажу, що виступ, то само собою, а може б Ви, Олесю Терентійовичу, погодилися відкрити нараду, а він посміхнувся: а що, можу відкрити”.

Пауза.

"От і добре. А то я вже так стомився, а п’ятнадцятого відкрию пленум”.

Пауза.

"Зараз появилось багато цікавих прозаїків. Пишуть красиво, але ні про що. От, був у Володимира Яворівського цікавий матеріал –  він написав "Вічні Кортеліси". 

                                                                  21. 11. 83

Після пленуму Павло Архипович збирається до Москви на засідання Верховної Ради СРСР. З усіма прощається. Хтось вигукнув:

– Какие будут приветственно-напутственные пожелания остающимся?

– Окапываться и занимать оборонительную позицию, – привітно змахнув рукою і вийшов.

                                                                  07. 06. 86

"Прощаючись із вами, я хотів би залишити вам мій заповіт: не бійтесь графоманів, які живуть на Камчатці, а бійтесь графоманів, які пролазять до Спілки письменників України”, – ці заповітно-прощальні слова Павло Архипович сказав, звертаючись до делегатів ІХ з’їзду письменників, який відбувався в приміщенні Верховної Ради України.

                                     &nb