АЛЬТИЧ І ДЕСЕНКА

Оповідання

Вихор налетів зненацька.

Князівна, ледь зачувши сухий потріск гілок у високих кронах, затулила очі руками і злякано заціпеніла. Альтичеві тільки цього й бракувало; на таке він не годен був пристати ні тоді, коли князь повелів йому зостатися тут за охоронця своєї улюбленої доньки, ні тим більше тепер, ідучи назирці на князівною, якій забаглося прогулятися поза мисливською хижею. Альтич їхав сюди зовсім не для того, аби мати мороку з розпещеною, вередливою і з біса вродливою Десенкою. Все його єство перебувало там, куди невгамовно охочий до полювання князь погнав себе, своїх дружинників, єгерів, коней, гончих псів і навіть перехопленого одразу за Вишгородом відуна (чи, може, той чоловік назвав себе відуном з переляку, застерігаючи власну долю від можливої княжої сваволі) у глуху осінню пущу – на лови, на гонитву звіра, на забиття дикої лісової душі. Якраз мали вгодуватися жолудьми вепри, накликаючи на власні сліди вовчі зграї, а що князь більше любив полювати на хижака, ніж на безборонну звірину, про те в Києві й довкола нього знав усяк, хто бодай раз ступав у нетрища з луком чи ратищем у руці.

Десенка голосно зіпнула, Альтан подумки проклинав ту хвилину, коли йому велено було лишитися тут і головою відповідати за князівну, вітер дужче й дужче гоготів у верховітті – ще мить, і настане кінець світу. А що хлопцеві йшов лише дев’ятнадцятий і кінця світу йому не баглося геть, то позасвідомо вхопив Десенку за руку, відтуливши її від зблідлого обличчя, й потяг до хижі.

Якби хто бачив і князеві доніс, як пручалась його улюблениця та як її, мов спійману дику козу, цупив до сховку смерд – Альтича не було б на цім світі вже до смерку. І однак минав час, а хлопцева душа все ще лишалася при тілі. Ураз до вітру долучився сніг. Навіть не сніг – гостра крупа-січка: вона хльоскала в обличчя, змушувала стуляти повіки, вона ж і стала причиною переміни настрою князівни, витрутивши із неї хіть опиратися смердові, і за якусь хвилю за обидвома зачинилися важкі дубові двері.

Тут, у мисливській хижі, з дуба було все – масивний стіл для наїдків, заплямований слідами давніх і не дуже давніх веселощів-гулянь, вичовгані лавиці обабіч столів, стіни, стеля, підлога, величезне ложе у протилежному від столу кутку, навіть світильники-кадуби, натоптані ведмежим лоєм із устромленими в нього гнотами, що смерділи, пострілювали й давали сяке-таке світло. Лишень приземкувата піч праворуч од вхідних дверей складена з каміння, бо печі з дуба ще не вигадав ніхто. Хижа здавалося надійним прихистком від надвірного буревію, у першу мить війнула спокоєм і затишком.

Десенка, вивільнивши руку з чіпких Альтичевих пальців, знову відчула власну зверхність над смердом:

— Ось вернеться батько – скажу йому, який ти єси!

— Який же?

— Присилуєш мене! Цупиш, наче я тобі прачка з Подолу!

Альтич не мав бажання заходити в пусту балачку. Кинув оком у бік столу, за яким князь із наближеними ще недавно пили хмільне пиво на меду і заїдали печенею, рибою, овечою бринзою, квашеними грибами. Усе це, лиш трохи над’їджене, ждало повернення мисливців, і Альтич відвів погляд, аби не думати про незмогу бодай на пучку пальця скуштувати того смачнющого їдла: смерд-бо – і тим усе сказано.

Його брали сюди як одного із загінщиків, котрі мали виганяти на князя підняту з нетрищів звірину. А вийшло, бач, на інше. Допиваючи останній перед тим, як рушити на полювання, келих і подумки бувши вже не тут, у мисливській хижі, а в сідлі та ще й із ратищем у руці напереваги, в передчутті збудження-лихоманки від можливості учергово довести собі й допущеним до княжої забави свою полювальницьку відвагу й хист, князь мимохіть махнув рукою, імітуючи кидок ратища в пельку загнаного звіра, і влучив надкушеним шматком м’яса просто Альтичеві у груди. Той мав би поклони бити всім перунам і дажбогам, які винагородили його ласкою повелителя. Але Альтич тільки скинув на князя здивований погляд, не встигнувши чи й не бажаючи приховати, що якраз на таку ласку не зголошувався, тож не може визнати її за дарунок долі.

Князь спалахнув, однак, либонь, не мав охоти псувати собі настрій перед ловами. А що не годилося прощати смердові анінайменшого вияву непокори, то сказав і наче воском заліпив усім вуха:

— Цей лишається охороняти князівну! – Палець із масивним візантійським перстнем, у якому змигнув спалахом коштовний камінь, поцілив Альтичеві у груди. – Усі – на коні!

І князь перший рушив із мисливської хижі.

*   *   *

Десенка дрижала чи то від холоду, надто раннього й нежданого як на таку (ще нині зранку лагідно-привітну) годину, чи від розгуби перед світом, який раптом постав перед її сімнадцятою осінню лихим, бо незвичним, не таким, який був у київських хоромах, обжитих і надиханих людським духом.

Гнівилася на батька, що той ні сіло ні впало загадав їхати разом із ним та цілим мисливським загоном – цими грубезними бороданями, які розпросторювали довкола себе дух погано вичиненої шкіри, що в неї вдягалися й озувалися, а ще – майже дикунську втіху від власної наближеності до князя, а відтак – нестримну запопадливість догодити князеві бодай чимось; вони пхались один з-поперед одного князеві на очі, й гидко було спосерігати за їхнім плазуванням, неприховуваним самоприниженням. Десенка мала ще одну нагоду ображатися на батька – той уготував їй від’їзд із родинного гнізда й із Києва взагалі, й те мало статися ще до настання зими. Може, й сам гнітячись скорою розлукою з улюбленицею, князь забрав її з собою в цю пущу, аби вони набулися разом, бо поїде князівна в чужу землю надовго, власне – назавжди. І що з того вийшло? Батько з мисливцями десь там у нетрищах пережидає люту хвищу, а вона, Десенка, все одно зосталася без отчої уваги, та ще наодинці із смердом, який дозволяє собі хапати її за руки, немовби батьків наказ охороняти доньку означає зверхність смерда над нею, князівною.

Горіли світильники – радше не горіли, а кіптюжили, і тепла від них не йшло ніякого; у хижі чимраз холоднішало. Альтич перекинувся увагою до печі при самісінькій підлозі, пошукав очима дров, що мали б бути наготовлені, але не знайшов. Зате нагледів сокиру й за хвилю вже рубав обвислі гілляки поза хижею, сприкрено думаючи, що таке сире й мокре горіти геть не годне. Хвища не вгавала, вітер торохкотів затято у верховітті, оскаженіло сікла снігова січка, мовби зраділа з’яві людини, на яку якраз і треба вихлюпнути всю скажену силу, бо на кого ж іще. З оберемком безнадійного галуззя Альтич ускочив до хижі, наче заледве випручався з цупких обіймів негоди. Узяв один із світильників, поставив на спід печі, обережно, щоб не загасити, наклав над ним гірку нарубаних гілочок і гілок. Навпочіпках ждав, що з того дива вийде. Галуззя спершу люто сичало, далі зачало тріскотіти, а горіти й не збиралося.

Десенка зизом спостерігала за стараннями Альтича, не втручалася ні словом, ні навіть порухом: смерд отримав князів наказ і має його сповнити хоч би там що.

Попри неможливість роздобути вогонь Альтич мав іще надію на повернення князя та його челяді, яка цю хижу давно обжила, то й знає, чим тут можна зарадити; він же тут уперше, а з неофіта за віщо питати? До всього, його  зоставлено боронити цю вродливу вередулю від лихої пригоди – нападу звіра чи якогось зайди-заблукальця; про убезпечення князівни від холоду, либонь же, наказу не було. Проте коли він укотре вже прочинив двері й визирнув надвір, серце йому стислося й заскімлило. Замість крупи-січки валив густющий навкісний сніг, що, гнаний крижаним вітром із безвісті в безвість, поцілював  просто в Альтичеву тривогу, чимраз тугіше натоптувану й тим же вітровієм, і майже геть зниклою надією діждатися цього вечора повернення з ловів княжого загону чи взагалі будь-чиєї підмоги, розради. Сам, усе маєш вирішувати сам, і на те немає чиєїсь ради, як не буде тобі й прощення ні від кого.

Тимчасом холод брався не на жарт. Десенка дивилася на хлопцеве старання видобути з мокрого пагілля бодай язичок вогню – дивилась уже не зверхньо, як веліла їй належність до позначеного ласкою Перуна роду, а співчутливо, заохітливо й чимраз більше – благально. Але що тут діждешся від розгубленого смерда, коли він сам для себе не годен виблагати прихильності примхливої долі? Заходила ніч, через яку їй, князівні, може, й не судилося перейти – власне, перебути не саму темну годину, а цей несусвітенний холод, що на нього ніхто не сподівався о цій порі: ще ж тільки початок жовтня. На Альтича надії мало – якщо він у чомусь і вправний, то хіба в ловах, задля чого його й узято до батькового загону, одначе проти холоднечі він нічого вдіяти не годен. Десенка знову відчула до нього погордливу зневагу.

— Підійди! – наказала майже люто від столу, до якого наче прикипіла звідколись.

Альтич – сидів-бо навпочіпки біля приземистої печі – озирнувся, та не звівся, усе ще сподіваючись роздобути вогню. Десенка поціляла в нього владним і аж хижим поглядом і казати вдруге те саме не збиралася. Він підійшов до столу і став потойбіч від князівни.

— Налий мені пива, – звеліла.

Ані бровою повів, ані слова не зронив: налив кадуб і широким, але обережним, порухом руки – через увесь дубовий стіл – подав княжій доньці. Далі налив і собі.

Хмільне пиво шугонуло в голову і скоро її замакітрило, а тіла не зігріло. Обидвоє відчули це, а що не бажали миритися з оманою, на яку піддалися мимоволі, сподіваючись тепла від хмільного напою, то Альтич налив іще, і втретє налив: відчуття холоду відступало хіба на куцу хвилю й верталося знову – щоразу колючіше, загрозливіше. Напруження задубілого тіла вигострювало слух, витончувало його до безміру,  й котроїсь миті Десенці причулось іржання коня. Вона шарпнулася до дверей, встигла прочинити їх, але тієї ж миті була відкинута досередини могутньою вітряною масою упереміш із снігом; Альтич кинувся на поріг і ледве зачинив двері. Щезла остання надія на повернення полювальників.

Десенка вже й не дрижала – її всю, з голови до п’ят, тіпало у вистудженому просторі хижі, в цьому безлюдному полоні, з якого немає визволення. Альтич не міг дивитися на князівну без розпачу, хапливо шукав якоїсь ради. Набачив на стінах ведмежі, вовчі, лисячі хутра – позривав і накидав купою на широчезне дубове ложе.

— Ходи сюди, – припросив Десенку. Вона покірно підійшла до ложа, лягла й зіщулилася, він обіклав її хутрами, стояв над нею і ждав, чи зігріється хоч трохи. І даремно ждав. Його самого цупив зусебіч непоборний і невідступний холод, крижаніли пальці на руках і ногах, обличчя оберталося на застиглу маску, і єдине, що ще могло опиратися смертельній тужавості повітря, – це думка: якщо вони тут замерзнуть, то боги візьмуть на себе тяжкий гріх. Нехай він, Альтич, – усього лишень звичайнісінький смерд. А Десенці за віщо така доля? Вона ж – князівна! А князі одвічно мали прихильність богів.

Думку його урвала Десенка.

— Грій мене, – проказала крижаними, майже нерухомими губами, аж до нього не одразу дійшов зміст мовленого нею. І вона повторила вже голосніше, виразніше: –  Грій мене!

— Як же?.. – розгублено мовив Альтич, сприйнявши наказ князівни як щось таке, чого виконати геть неможливо.

— Собою! – з притиском видихнула Десенка.

Альтич стояв нерухомо, не годен усвідомити, що хоче від нього князівна.

— Ходи до мене і грій мене собою! – підвищила вона голос.

Він задерев’яніло сів на край ложа, Десенка відгорнула хутра і вивільнила для нього місце біля себе. Він лежав і не дихав, не смів поворушити рукою, аби не наразитися нею на тіло князівни – нехай і відгороджене цупкими шатами, сховане в присмерк найдальшого кутка хижі, куди заледве сягало скупе пломіння від світильників. Десенка якийсь час тільки щільніше тулилася до Альтича спиною, затим розвернулася, й вони лежали обличчя до обличчя, князівна узяла хлопцеву руку й завела її собі за плечі, своєю ж обняла його за шию. Не тямлячи, що вони роблять і навіщо роблять, вони, проте, вже не годні були опиратися природньому інстинктові, який кидав їх назустріч одне одному, і скоро вони незчулись, як їм перестало бути холодно. Вже не було тут смерда й не було княжої дочки – лиш тільки два молодих тіла, два жарких подихи, два серця на відстані серця, і світ – чорний довкіл, хоч і забілений дочасним снігом – кружеляв, гойдався, вбирав і одразу ж обертав на найглибшу таємницю солодкі стогони щойно народженої жінки і затамоване щастя юного мужа – щастя володіти цією жінкою, ще до теперішньої ночі дівчиною, мати її на відстані серця й не думати, а що ж далі…

*   *   *

Вони лежали розімлілі й незвично натомлені, несміло насолоджувалися цією  дивовижною втомою, спізнаною вперше й іще не усвідомленою, не пережитою, не оберненою на досвід. Те, що сталося, давало їм право не соромитися й такої близькості тіл – нерухомої, але не менш бажаної. Холод іще не зважувався хукнути на них із укритих інеєм кутків хижі, та якби і зважився – вони вже відали, як його знову прогнати від себе. Стихало калатання сердець, лиш руки не знали втоми, не даючи обіймам ослабнути.

Спізнавши одне одного як чоловік і жінка, вони, проте, нічого не знали одне про одного поза тим. Вдячні навзаєм, прагнули розпитувань як підсвідомого пошуку виправдання за скоєне, сподівалися в тих розпитуваннях і відповідях поріднитися також і душами.

— Альтич… – пошепки мовила князівна. – Уперше чую таке найменння. Чому так зовешся?

— Бо я з-над річки Альти. Знаєш про таку?

— Віднині знати йму.

Дотяглася устами до його вуст, завмерла на довгу хвилю, вбирала солод поцілунку тихого, неквапливого, непожадливого. Відірвавшись, награно зітхнула (жінка, вже жінка!), притулилася щокою до Альтичевого плеча.

— І де ж та твоя Альта?

— Альта потече у Трубіж, а Трубіж – у Дніпро. Ми з батьком так допливаємо до Києва.

— А як сюди втрапив?

— На Подолі чимось не сподобався князевому дружинникові. Звелів забрати мене. Три ночі тримали в допрі. Аж тут князь намислив їхати на лови. Мені велено було йти загінщиком.

Вона зітхнула – цього разу несамохіть і невдавано. Жаліла хлопця, але не знала, чим зарадити.

— А ти чого Десенка?

— Я теж із-над річки – тієї, що біля Десни великої. Мене мати там і народила. Просто у лодії.

Помовчали. Мабуть же, думали, що раз дістали свої імена від назв річок, то рано чи пізно мали зустрітися в цьому світі, як і води Альти й Десенки – у Дніпрових водах. Вона ще раз торкнулася губами його губ, обкрутилася під хутрами, міцно притулилася до Альтича спиною:

— Грій мене…

І безжурно віддалася сну.

А до нього сон геть не йшов.

Упала тиша на цілий світ, не чути навіть дихання Десенки. Вітер, здається, ущух і вляглася хуга, тільки щось шарудить поза хижею, хтось блукає, аки тать, уже й сам не радий своїй роздобувальницькій невсипущості – оце б йому до теплої господи та в Мойрині обійми…

Альтич і сам заледве дихав. Кліпав у темряву над собою, перед собою, навсебіч себе, відчуваючи, як поволі полишає його блаженство, уперше спізнане й пережите, відколи топче він ряст. Блаженство минало його – зоставалася Десенка, його справдешня жона перед їхньою совістю й богами – наповзала крізь можливі й неможливі шпарини ночі тінь тривоги – Альтичеві приходило усвідомлення, що враз порушився усталений порядок речей і подій – все тепер сходиться клином на ньому. З нього й нікого іншого буде спитано, і присуд так само буде виголошено йому й нікому іншому.

Ти, недостойний смерд, лежиш нині на князівському ложі, у князівській мисливській хижі, із князевою дочкою, яку самохіть чи невільно, задля її порятунку від смертельної холоднечі чи піддавшись природній хіті мав за жінку й не думав тоді, чи заслужив і чим заслужив право мати її. Ось вона тулиться до тебе молодим тілом, нерозтраченою вродою, ти зробив її жінкою – а чи зробив щасливою? і чи здобув щастя сам? Де там, де там… Права на неї ти не мав анінайменшого, і про якесь там щастя думати – зась тобі, зась!

Ти виконав князеве повеління, вберіг йому доньку, порятував од смертельного подиху зими – але яким робом? Таким, що за нього прощення тобі не буде. Отож мізкуй і шукай порятунку, якщо жити хочеш, бо двадцята твоя весна може й не настати.

Тать потойбіч стін хижі, либонь, не знаходив стежок додому, товкся й сопів, а далі почав сердито хрипіти, зрештою опинився під дверима й заходився об них тертись абощо.

Альтич відгорнув хутра; рука мовби до крижини доторкнулася. Озирнувся на Десенку – князівна спала так, як сплять немовлята після купелі та маминої груді. На кам’яному виступові печі горів світильник. Альтич узяв його і підійшов до дверей. Відчинив – йому в коліна тицьнулося щось таке, немов клубок шерсті. Придивися й розгледів: то ж мале ведмежа! Звідки воно тут узялося, як? Відбилося від матері й заблукало в хуртовині? Воно й не дивно. Тут таке мело – світу божого не було видно.

Ведмежа обнюшило Альтича, заскімлило. Альтич узяв зі столу пиво, підніс у дзбані волохатому гостеві – той жадібно вихлебтав, благально глянув на людину. Після котрогось дзбану ведмежа посоловіло роззирнулося й позіхнуло. І згорнулося клубком біля людських ніг. Альтич ніяк не міг повірити, що це йому не сниться.

Задум виник у змиг ока. Альтич сирицею від кінської збруї зв’язав попарно лапи ведмежаті й уклав мале звіреня на ложе, відгородивши його спину від Десенкової котроюсь там хутрянкою. Тепер Десенка не змерзне, а як прокинеться, то зв’язаному ведемежаті зуміє дати раду. А там вернуться мисливці. Він же виконав княжу волю, а що далі – про те відають боги.

*   *   *

Князь із ватагою перебудуть шалену ніч під Дніпровою кручею, рятуючись теплом іще не вистиглої води. На світання вони прибудуть до хижі й застануть там дивовижну картину – сплять поруч людина і звір: князівна – обличчям до стіни, а писком до дверей – мале ведмежа. Першої миті прибулих пойняв неусвідомлений жах.

— Смерд! – люто скрикнув князь. – Де смерд?! Я з нього власноручно шкуру здеру!

Люди з княжої ватаги після ночі, з якої могли й не вернутися в день і в саме життя, падали з ніг, проте мусіли гнатися за смердом – втікачем і недолюдком, на голову якого ще треба вигадати кару, що її світ не бачив. Княжі гінці знайдуть Альтича вже аж під Вишгородом – але мертвого, закривавленого, майже розтерзаного. Доки Десенка грітиметься від теплої спини ведмежати, розлючена втратою дитини ведмедиця візьме Альтичів слід і наздожене хлопця; кривава драма звіриної помсти безеневинній людині розіграється без свідків.

Десенці про те не скажуть. Скоро вона поїде в далеку Чорногорію, про яку й не чула ніколи раніше, народить тамтешньому цареві сина й назве його Альтичем. Ясночолу і щиросерду, її полюбить чорногорський люд; багатьох народжуваних дівчаток нарекатимуть Десенками або Десанками.

Київський князь раптово зненавидить полювання. Котрогось літа у мисливську хижу побіля Вишгорода поцілить блискавка, хижа згорить дощенту, а наступної весни на місці згарища виросте пижмо й дивина, і сюди радо прилітатимуть дикі лісові бджоли та оси.