Валентина Запорожець

Імпресії

МІЛЕНІУМ

         По чорній щоці Землі сльозою котиться День.

         Він, змиваючи вселенський бруд, оминув ненароком чийсь непрощений гріх, який першим переступив поріг тисячоліття.

СЬОГОДНІ

         Сонце рубонуло променем Землю і, немов бджолиний рій з розтрощеного вулика, здійнявся день.

         Він шало-шаленіючи, метався в пошуках прихисту, допоки годинник не стомився від часу.

ВІЧНІСТЬ

         На руках у сонної Вічності бавляться планети-немовлята.

НЕБО

Бог війни, чи видно Тобі крізь чорний дим ворожнечі маленького хлопчика.

У його тоненькій руці ­– іграшкова шабля, занесена над Тобою.

ВІДЛУННЯ

         Застигла хмара плакала над старою криницею. Криниця вмирала.

         Тривожився і страждав сивий камінь. Хоча й казав, що вода ніколи не була йому потрібна.

НАША ПЛАНЕТА

Травинка все ще проростає травою. Небо голубить річку. Сонце пульсує промінням. Медом медують бджоли. Місяць марить снами. Вітер дихає вітром.

А сьогодні боюся, щоб людство не задихало Геростратом і Фаетоном не задихнулась Земля.

                                               ПРИЙДЕШНЄ

Коли здолаємо варварську естафету розкроювання землі, і шов буття ще не розійдеться на стику всесвіту і нашого життя,

порадіймо знайденій стежці, якою ходили і творили наші предки.

БУДИСВІТ

                  Який дивак придумав твою пісню, горластий Будисвіте?

         І яка небесна таїна в твоїм ку-ку-рі-ку! – що роздирає покров ночі.

         Звеличив хто тебе – вояку зі  шпорами і гребенем-шоломі.

ЧОВЕН

У небо піднявся місяць, вимальовуючи тіні на світлій прозорині повітря. Обійнята чарами місячного сяйва річка, легенько, ледь помітною хвилею, заколихувала човен вічності.

РІЧКА ІРПІНЬ

Сонячний промінь допоміг річці скинути крижану сорочку. Засоромлена утекла вона в яр. Там, у яру одягла хвилясту прозорість. Вийшла на сухеньке, випрала береги й висушила на сонці.

Настав час і, опускаючись в русло, мов у блакитне ложе, – дозволила вітрові себе хвилювати.

ГРОЗА В КОКТЕБЕЛІ

         Над Карадагом закипів туман. Зважіла хмара об’ємно дозрівала в вишині й по центру, пронизавши день, обрушилась грозою.

         Із-під небес по блискавках гіллястих спускалися краплини... і в губи цілували Море.

КРАПЛЯ

Дощ був сліпий.

І краплі легко було від нього сховатися. На підвіконні, сяючи, вона райдужно заламувала сонячний промінь. Відбиваючись, промінь ставав ще міцніший. І крапля ледь не загинула від його вогнистого блиску.

Та прийшла хмара і забрала їх обох.

                                                    ПОМІРНІСТЬ

         Де німотна таїна, котить по колу шал, як фортуну, Вітре!

поривистим не будь:

         бо можеш збити з дороги Подорожинку, що несе свого листочка на дорогу, бо можеш Травинку зламати… і стане вона отавою.

ЖИТТЯ

         Не пускай на вітер свого тепла і не хапай життя голими руками, як жарину.

         Надкушеним яблуком, твердим і кислим, візьми його в долоні.

МЕТЕЛИК

Жовтим листком упав на мою долоню метелик. І долоня стала для нього човном. Згорнувши крила, він зробився вітрилом для долоні.

Але без надійної щогли, ми не одважилися на кругосвітню подорож.

ОСІНЬ

Коли маестро Жовтень дарує Осені золото гарячих пелюсток, не відкидай  на мене своєї тіні, павутинко бабиного літа.

МЕМЕНТО МОРІ

         Вітер, нашіптуючи теплу молитву, зриває з дерев намисто закручених  листків.

         І, падаючи на золотий, витканий осінню килим, вони привчають нас до листопаду.

ПИЛЬНІСТЬ

         Мила моя душа, згорьована пташко, коли ти здолаєш кольорові перепони життя, прорвеш шатро синьої безодні й вийдеш на біле –

         пильнуй! –

щоб не висковзнула з-під тебе вічність.

ЖИТТЯ

         Не пускай на вітер свого тепла і не хапай життя голими руками, як жарину.

         Надкушеним яблуком, твердим і кислим, візьми його в долоні.

ЧАС

         Годиннику Сонця полудневого  не вірте!

Хіба той шлях, де лежить Ваша тінь, Ви вже пройшли?

         Хвилинам, що секундами сходять з вселенського циферблата – не вірте! Бо тільки серцю дано помічати ті зморшки на чолі, що поспішають.

СПОГАД

Коли попіл спалених мостів не запорошив тобі очей, зіпнися на краєчок спогадів крилом пташиним –

         і послухай, чи б’ється моє серце.

ІНІЙ

          Ви, занурювалися у небосил, чи може рвали конюшину серед жовтня?

О цій порі та квітка ще пишніша.

         Ви! чули стогін хмар, а може, Вам боліла тиша, коли до скроні звужувався горизонт…?

         Чи може вись оту, що рветься у безмежжя, Ви назвете спасінням?

         Ви покохали іній, чекаючи тепла…?

СОЛОМИНА

                                                        І соломина за яку ми хапаємось,

                                                        воліє порятунку.

         Соломина завжди блищала надією. Її, натомлену, зненацька підхопив зухвалий Вітер. Й незгледілась Вона, як опинилась у вирі стрімкої ріки.

Врятує хто? Високе небо? Оглухлий Вітер?. Стороняться обидва береги…

Пробило полудень.

І тиша гомінка.

          Рятівне коло кидає Сторонній.

ДОРОГА

Звиваючись, утримую рівновагу. Спритно перестрибую з купини на купину. Стою. І боюся зрадіти.

Адже якась нечиста сила може висмикнути з-під ніг і цей їжакуватий острівець, що зеленіє на чорній трясовині болота.

ШЛЯХИ

Якими світами змайбутненої давнини ти шукав мене, великий сонцепоклоннику.

У тій давнині, де промінь Сонця ще не торкнувся леза меча,  де навіть мертвому лишились вірними його собака і його жона мені ще не пора було з’явитись.

Як довго тобі йти…

А що, коли цей шлях для тебе стане задалеким?

Між нами стільки літ…

                                      А ОСІНЬ БУВАЄ ВЕСНЯНОЮ

         Осіннє сонце сипонуло мені пів жмені весняного проміння.

                   Розправились крила.

                   Лети!

                   Куди?

                   У вирій – пізно.

                   У хмари – рано.

Давай,  Осене, злітаємо в ту ранню твою пору, де метелик

кружляє над пізнім цвітом жовтої кульбаби.

Перед вибором 2010

Мінорне

З високих вершин сподівань поволі сповзає лавина ілюзій…

         Блукаючи лабіринтами кеворових стежок,

Ми прямуємо до Європи.

         Уже наблизилися до моменту, що туманом

простелився над прірвою часу.

                                               Звертання

Україно! Під мелодії печальні навзрид не спи.

Розбудись. Крила розправ.

         Азарт молодих думок обійми життям,

зелені слова почуй.

         І, зводячи високі духом Український Храм – святкуй початок.

Бажане

                                                                  Чекаємо вітру вологого

                                                                  на зелень молоду…

І збудуться споконвічні надії, і діждемось лицаря хороброго,

         і хлюпне він блискавками в роси,

і крізь семиколірні підкови - Україна

         випливе державою могутньою.