МІЙ ЗНАЙОМИЙ КАТ

         Кілька років тому, коли я винайшов амеморин, мене ніхто в цьому не звинувачував. Небо тоді не впало, а шановні співгромадяни не з’їли мене живцем. Амеморин ковтали й дякували.

         …— Подумай сам! — переконував мене Метелиця, жвавий, як молодий горобчик. — Мільйонам людей подобаються, ну ось, скажімо, старі фільми. Але дивитися їх вже просто неможливо! Кожен крок героя відомий наперед, і комедія перетворюється в нудну балаканину. Колись смішні ситуації навівають сон, а дотепні репліки, х-ха, лише за інерцією нас якось зачіпають.

         Удвох ми йшли берегом озера, біля якого непосидючий Метелиця зібрав не таких багатих друзів, як сам — не все ж бізнесмени роблять заради грошей. І саме озерце, й будиночок поруч, здавалось — навіть оцей літній вечір належав йому, та хай мене поб’є грім, коли хтось із нас цьому заздрив! Галаслива вечеря давніх приятелів кожному сподобалась, тож Метелиці лише дякували, а в одному з тостів хтось виголосив, що цей вечір залишиться в пам’яті і радуватиме нас, як гарна книжка чи фільм.

         Отоді Метелиця й загорівся думкою запрягти наукового коника в його ділові сани. Чи не допомогти людям забути сюжет улюбленого фільму, щоб вони ще раз із насолодою його подивились? — пропонував він, і тепер вже нагадував мені яструба.

         Ідея мого багатого товариша спочатку видалась мені дурнуватою забаганкою, про що я йому й повідомив, дещо пом’якшивши вирок, бо хіба в такий чудовий вечір хочеться когось засмучувати? Тоді він прямо запитав, чи я взагалі як хімік не здатен винайти формулу, чи просто як громадянин проти.

         …Найважчим було не відшукати формулу препарату, хоча на це й пішов не один рік. До біса непростим завданням виявилось змусити діяти амеморин не більше двох годин — саме на той час, поки йде фільм. Тоді ми думали, що ковтатимуть його лише для того, щоб подивитися кіно…

         Метелиця перекотив мені зі свого банківського рахунку кілька нулів, достатніх для того, щоб власником амеморину став він. Я свою роботу виконав. Далі вже працював мій препарат.

             Для того, щоб відчути радість від комедії, яку ви вже бачили двісті разів, досить із першими кадрами фільму ковтнути пігулку. Амеморин просто вибивав з вашої пам’яті все, про ви що думаєте в момент приймання препарату. Це абсолютно безпечно, коли не плювати на інструкцію!

           Та минуло з півроку і я почув про одного шаленого, який ковтнув амеморин, бо йому допік начальник. І весь відділ якогось банку із жахом і цікавістю спостерігав, як шеф торочить про квартальний звіт, а підлеглий у нього допитується: „Хто ви такий?” 

         Я із жалем окинув оком свою лабораторію, запакував кілька валіз і полегшено зітхнув лише тоді, коли останній вуличний ліхтар вже неможливо було розгледіти у дзеркалі моєї машини. Я тікав, бо твердо вірив, що амеморин, затуманивши голови слабкодухим, споганивши життя шибайголовам, додавши сміливості дурним, врешті тицьне пальцем на мене. І я, не слабкодухий, зовсім не шибайголова і, сподіваюсь, не дурний, стану черговою жертвою.

         Й амеморин нагадав про себе навіть швидше, ніж я сподівався!

         Кілометрів за тридцять я натрапив на катавасію: блимавки на поліцейських машинах, натовп і на узбіччі перевернута вантажівка, що знесла якийсь дорожній знак і прописала боком довгий слід. Зовсім недалеко виднівся рекламний щит, який переконував роззяв спробувати „Амеморин”. Хтось сказав, що водій ковтнув пігулку, випадково глянувши на „Правила дорожнього руху”. І тепер вже ніякий хімік зі своїми формулами до нього не дотягнеться...

         Звична радіобалаканина, якою годував мене приймач у машині, час від часу прикрашалась схлипами радості прихильників препарату — то Метелиця вправно нанизував покупців, наче гриби на шворочку. Він відробляв гроші, витрачені на купівлю в мене двогодинного забуття для легковірних...

         Вже тиждень я жив самітником. Лише дерева були моїми співрозмовниками, а коли мені хотілося простору, підходив до озера. Ні краєвид, ні повітря не присипляли моєї тривоги. Будиночок, куплений у Метелиці, був моєю таємницею.

         Допізна я блукав темним берегом, ловив поглядом на спокійному озері сонні зоряні відблиски; вечір тонув у воді й ніякий препарат не потрібен був, щоб забутися.

Одного разу за моєю спиною хутко виникло кілька постатей і вправно заштовхали до кімнати, де похмурий чоловік мовчки розглядав мене добру хвилину і лише потім знехотя назвався.

Я подумки згадав усіх родичів та колег Вельзевула, який, безперечно, винен в тому, що мною зацікавилась секретна служба. Тільки отой потойбічний копитний чомусь нагадував мені Метелицю...

— Коли пожежник забуває службові обов’язки й за димом іде будинок, або коли хтось забуває, що інформація є секретною, то хто ж слухатиме ваші розмірковування про старі фільми й усіляку іншу нісенітницю, — дохідливо пояснив капітан Лагута. — Тим більше, — він виразно глянув навкруги, — що ви перебрались у ліс.

—   Хочете сказати — ховаюсь?

— Може й так. До речі, вашу лабораторію в місті потрощено. Сюди до вас ще не дістались? 

         — Крім вас нікого... тобто, крім вас ніхто не знає про цей будинок,  — ледь стримався я.

         Лагута приховав невдоволення і запитав, що зловмисники могли б шукати в моїй лабораторії.

А що вони могли там знайти? Гроші, обладнання? Чи формулу амеморину? 

         — А де ви тримали амеморин тривалої дії? — навів мене на шлях роздумів невгамовний офіцер.                                                                     Я спантеличився. Дійсно, могли ж шукати його! Могли, але кому він потрібен? Одна справа, якщо якийсь навіжений забуде свою адресу на дві години, й зовсім інша — коли назавжди.

         — Зовсім, зовсім інша справа, — забігав я кімнатою. — Амеморин тривалої дії був у мене в лабораторії. Навіть не пригадую, чи забирав я його з собою. Гм... Де ж коробка з препаратом?   

         — А мене ви пригадуєте? — озвався капітан Лагута.

         Я здивувався. Ніколи не зустрічався із цим агентом. Такий собі міцного вигляду молодик, здається, все-таки не виникав на моєму шляху, про що я й сказав гостю з уявними погонами.                                                                                 Капітан Лагута помовчав, потім вразив мене висновком, що амеморин діє непогано, якщо я нічого не пам’ятаю. Насправді, мовляв, ми недавно зустрічались, ще й місяця не минуло. У моїй лабораторії в місті він змусив мене віддати саме той амеморин — тривалої дії, як небезпечний для суспільства.

         — А потім ви виконали моє настійне прохання й проковтнули пігулку, дивлячись на мене, щоб ніколи не згадати, — розповідав офіцер. — Не пам’ятаєте ж? Бачте, як діє гарно, — похвалив він. — А тепер уявіть собі, що ми не передбачили проникнення у вашу лабораторію і амаморин тривалої дії потрапив до зловмисників. Дорожні аварії та розваги молоді здалися б забавкою. Що буде, коли всі почнуть їсти препарат, мов кукурудзяні палички? Почалося з кінотеатрів, а закінчиться всесвітньою бойнею?

         Мені страх як закортіло побути самому. Я відвернувся й замовк, вражений почутим. Невже це правда? Намагався згадати прихід до лабораторії цього допитливця, але мені здавалося, що цього нікого не було. "Невже я його забув?” — вдивлявся в офіцера, силкуючись згадати зустріч. Геть нічого не пам’ятаю! До чого ж так можна дійти? А що значить "настійне прохання” капітана Лагути ковтнути амеморин? Та вони мене просто змусили! І взагалі — страхи його перебільшені. Від горілки також бід немало, та алкоголь же не забороняють!

         Густа ніч стояла за вікном, тиша порушувалась лише легеньким шепотом сосен, між якими чергували недрімні службовці. Здогадуючись, що мене розшукали не для того, щоб докоряти, я чекав.

         Намалювавши страшну картину потрясінь, вчинених людьми в амемориновому затуманенні, капітан відразу ж запропонував вихід — віднайти протидію препатату. Хай садівник сам же і зрубає посаджене ним дерево?

         — Чудно якось виходить — спустити човен на воду, а потім продовбати в ньому дірку. Але, здається, іншого виходу немає, — промимрив я капітану, якого радий був би знову забути. — Одне мене непокоїть: чи дуже радітиме з цього Метелиця? Амеморин належить йому і прибутки від нього — також.       

         — А Метелиця вже забув, що препарат належить йому, — заспокоїв капітан і я відчув себе зрадником.

Вже не витримав, і сердито обізвав капітана і всіх, хто стоїть над ним, пацюками в бібліотеці, які перетирають зубами книги, а потім ще й нахваляються, буцімто без літератури жити не можуть. Метелиця — мій гарний приятель, він не здатен на зло, врешті, він зробив мене багатим, замовивши й купивши цей винахід. А тепер він і гадки не має, що амеморин — то його власність, — вже горлав я.

         Лагута на прощання сказав лише одне: амеморин вони дали Метелиці, щоб я швидше згодився виготовити протидійник препарата. Хтось над цим гарно подумав, тому що до роботи я став із завзяттям. 

         Спочатку йшла паперова робота тут, у будиночку біля озера — я крутив так і сяк формулою амеморина. Я блукав між соснами тепер зрідка, та й то лише з блокнотом. Я зненавидів комп’ютер, бо його логіка тут не підходила, а інакше мислити він не міг.

         Зайве, мабуть, говорити, що мої нові замовники із секретної служби стерегли і мене від когось, і здається, когось від мене, бо часто я, розлючений готовий був вискочити й бігти, щоб втокмачити людям первісну, зовсім не шкідливу ідею амеморину, бо теленовини сповіщали про сущий жах — з’явились натовпи громадян, які не пам’ятали хто вони чи звідки; поліцейський переслідував озброєного грабіжника і забув, як стріляти; космонавт не може повернутися з відкритого космосу в корабель... Та й навіть серед моїх охоронців, підозрюю, щось подібне було — якось вранці мене не випускали з будинку, розпитуючи, що я тут роблю. Здається, без протидійника амеморину нам усім вже не обійтись... Щодня я відчував цей тягар.

Амеморин тривалої дії, який був створений спершу, також довго не вдавалось перетворити у слабший варіант. Найпростіший вихід — зменшення концентрації не можна було допустити, бо знайдеться розумник, який знову відновить тривалу дію. Та, врешті, це й не цікаво для досвідченого хіміка. Я придумав інакше — виділив потрібний компонент (названий мною "Луцідієвою печаткою”) і знайшов спосіб примусити його швидко, протягом двох годин після прийому втрачати свою силу, мовби вивітрюватись.

І знову я зрозумів, що протидія амеморину захована саме там. Тобто "Луцідієву печатку” треба було поставити в іншому місці — не після основної маси молекулярного тіла, а до неї! Але там вона не бажала триматись, бо структурна решітка мала чужу для неї форму — у таку дірку кіт міг би пролізти.

Кіт не кіт, але в той вечір, коли я саме знайшов, що шукав, до мене, вже у міську лабораторію заявився... Метелиця!

На мій ошелешений погляд (мене ж стережуть!) він засміявся:

— Розумієш, всі твої охоронці чомусь раптом забули, і мене, і тебе, і свого генерала в лампасах, і розмір власних черевиків. Пишайся своїм винаходом!

Я відразу ж спробував витрясти з нього, чи він ще пам’ятає, що володіє амеморином. Бо мені ж казали...

            — Правильно казали... — спохмурнів Метелиця. — Змусили мене ковтнути трішки хімії. Та, пробач вже, люди залюбки продаються. Я зумів собі купити двогодинний амеморин замість постійного безпам’ятства. Парадокс, до речі: дві години коштують дорожче, ніж вічність!

Метелиця з цікавістю роздивлявся обладнання, не зовсім доладно прилаштовані видрукувані схеми та інший безлад, іноді притаманний науковим пошукам.

— Та й ще тобі приклад — думаєш, чого я тут? Продали мені інформацію, що ти мучишся над антипрепаратом. Тож я куплю і проти-амеморин, не заперечуєш? Ось відразу й угоду підпишемо. Ну, думай, думай, обманювати ж тебе не збираюсь. Все законно — амеморин мій, проти-амеморин теж мій. Ця ж секретна контора його в мене й проситиме. Щось мій бізнес становиться доволі небезпечним, доводиться іноді квапитись, — побідкався Метелиця, не приховуючи, проте, задоволення. — Ну, нічого, зустрінемось колись, як бувало, друже.

Давно вже не бачив його. Минув той час, коли амеморин ковтали й робили дурниці. Ніхто його не забороняв, просто не знали люди, що скільки б не купували амеморину і скільки б його не вживали, новий винахід захищає від безпам’ятства. Проти-амеморин таємно додавали при виробництві у продукти і незабаром новини про забудькуватих зникли. Лише іноді, коли до мене в тісну кімнатку із заґратованими вікнами долинали чутки, що народ знову закликають кудись іти, не згадуючи про виконання попередніх обіцянок, я впізнавав дію своїх препаратів. Як це легко — нагодувати люд так, щоб вони щось то забули, то згадали. Та й про мене турбуються — бувало, зайде Лагута й вивідує, як мене звати.

Не знаю...  

          — Гарний препарат, — хвалить тоді капітан.

Знаю, що гарний. Відтоді, як дали мені амеморин, змусивши глянути в дзеркало, утратив я себе, своє ім’я. Ловлю інколи відображення у вікні й бачу там знайомого ката, який у своїх руках знайшов покару.