* * *
201… рік, середина літа, Україна

…Гігантська хвиля та небачене водопілля підмили основу перевантажених будівлями Печерських пагорбів. Нетривкі схили, що й так ледь трималися на слизьких глинистих водовідштовхувальних шарах, посунулися й повільно попливли – донизу, просто в Дніпро. Зсув граючись підхопив на вулиці Грушевського величезного хмарочоса, погойдав, зрушив і завалив плазом до урвища. Громадина падала розвалюючись, розбризкуючи друзки шибок, повільно й невідворотно, і, досягши дна, важко гепнула в неглибоку вже воду спадаючої повені, здійняла величезні хвилі та розсипалася на купу блоків, уламків паль, битої цегли й розтрощених шикарних меблів. Ніхто з мешканців зведеної проти всіх законів та будівельних правил елітної багатоповерхівки не встиг навіть зрозуміти, що відбувається. Переконані у своїй обираності й недоторканості, кілька вже днів вони досить спокійно спостерігали з вікон за катастрофою, що нищила київське лівобережжя. Можливо, і не всі вони загинули, та вишукувати живих і поранених у горах будівельного сміття, які й руїнами не назвати, не було кому.
Звідусіль чулися гул та гуркіт, здавалося, линули вони просто з високого київського неба.
Розколина наскрізно прорізала горби паралельно руслу ріки. Деінде вона була завбільшки з невеликий рівчак, десь – тільки порепала асфальт, але в багатьох місцях – нагадувала вже яругу зі стрімкими прямовисними бескидами.
Складений у давнину якісно та вміло, підмурок Маріїнського палацу довго опирався підземним силам, стримуючи плин гори, але таки тріснув, переломився, і частина його разом із половиною резиденції плавно з’їхала у воду. Будівля Верховної Ради стояла ще неушкодженою, лише з прозорого опуклого даху безперервно сипалося скло – у порожню залу засідань. Охорона встигла вивести депутатів та працівників апарату після перших же ознак катаклізму, і тепер вони на дорогих автівках кинулися світ за очі – якомога швидше, подалі від цього жаху. Дороги, проте, були геть закорковані – усі, а надто ті, що вели від центру. Аварій сталося - на воловій шкурі не списати, та ними ніхто не займався, не складав протоколів і не вишукував винних: потоки машин просто обтікали понівечені рештки й слідували далі. Безупинно гуділи клаксони, лунав безперестанний мат, скреготів метал. На зім’яті крила, подряпані дверцята і навіть на вибиті вікна ніхто не зважав – аби їхати. Швидше й подалі звідси. Паніка зростала, і каталізатором її виступала повна мовчанка міської влади на тлі істеричних повідомлень FM-радіостанцій.
Поодинокі гаішники намагалися регулювати рух на основних магістралях, але на них практично не зважали; найхитріші намагалися проїхати другорядними вуличками та провулками, а ще – газонами, клумбами й тротуарами, але таких спритників виявилося теж чимало. Влитися ж потім до основного потоку, який спроквола, але таки рухався, виявилося майже неможливо - водії не залишали жодного просвіту, ані найменшої шпарини, куди можна було би вклинитись, ще злостиво косували: «Ач, який хитрожопий!»
Мешканці правого, високого, берега Дніпра вже кілька днів поглядали на руйнування та затоплення, від яких потерпав низинний лівий, скільки могли, допомагали його мешканцям, та самі почувалися в повній безпеці: до їхніх-то вершин воді коли не дістатися. Катастрофа, що спіткала їх, виявилася повною несподіванкою й абсолютно деморалізувала.
А тріщини, розколини та шкалубини погрозливо розповзалися Печерськом і Старим містом. Цілі пласти відривалися від прибережних пагорбів і шумно зсувалися прямо в ріку. Суворий князь-хреститель сумно дивився на урвище, що утворилося у нього просто під ногами. Величезна титанова баба з мечем і щитом, що мала би символізувати святиню, та за свою неоковирність уродженими киянами ніколи не звалася інакше, як Кльопана Мать, похилилася, забалансувала на міцному тисячотонному фундаменті. Але ні, не витримав навіть потужний залізобетон, потворна статуя грянула на схил Відьминої Гори, втрачаючи зброю та кінцівки, покотилася на дорогу в улоговині, а голова її - аж до мосту Патона.
Старовинну гауптвахту, станцію метро "Арсенальна", усі будинки аж до Палацу піонерів відрізала від міста звивиста шпара, але вони ще стояли - до першого сильного струсу.
У Лаврі тріскалися й тріщали древні споруди, а в печерах утворювалися завали. На дзвіниці надривався набатним гулом найбільший дзвін. Монахи й панотці під керівництвом владики виносили з церков та соборів коштовний крам і складали під стіну Мистецького Арсеналу, а якийсь архієрей давав прочуханки наляканому дияконові:
- Молитися за спасіння душі треба було раніше, сину мій, а тепер треба майно православної церкви рятувати, - і поспіхом тричі перехрестився.
Якщо не зважати на старі фортечні мури, що місцями обвалилися, монастир ще тримався, і рятували його не молитви, а дренажні системи –влаштовані мудрими ченцями на початку минулого століття дерев'яні, що деінде дивом збереглися дотепер, і цегляні, спішно побудовані на п'ятдесят років пізніше, коли вперше стала очевидною загроза зсуву. Переповнені водою, вони захлиналися, та поки що працювали.
А стадіонові "Динамо" не пощастило – його розірвало навпіл, і та частина, що була ближче до берега: шматок ігрового поля, рештки трибун, понівечені прожекторні вежі та ворота - завалила Паркову алею.
Блискавично серед киян поширилася чутка: це – тільки початок катастрофи, перша хвиля обвалів і зсувів, що на черзі – Банкова, вся Грушевського, Липки, Лавра, Наводницька, новий Ботанічний сад, усі схили над Подолом; стверджували: Київ мститься, - як колись Бабин Яр – Куренівським потопом, - за неповагу до себе й невігластво.
Поодинокі наряди МНС відчайдушно боролися з пожежами, що раз по раз виникали в різних місцях через розриви газової та електричної мережі.
У неосяжному службовому кабінеті міліцейський генерал верещав комусь у слухавці, що правопорядок має підтримуватися за будь-яку ціну.
Архітектор міста пантерою метався своїм, - майже таким само просторим, з малюнками надсучасних мікрорайонів на стінках,- кабінетом, у відчаї примовляючи:
- Пихаті тупі лантухи з баблом! Нікого не слухали, грошвою роти затикали. Загатили фундаментами своїх висоток ґрунтові води, глина розмокла, і по ній, як по маслу… А тепер – що? Виродки!
Він витяг з шухляди пістолета, підніс до скроні і – не наважився.


* * *

День перший


- У тому, що зі мною сталося, я нікого не звинувачую. Усе, про що збираюся розповісти вам, я вчинив свідомо, оскільки інакшого виходу в мене просто не було. Тепер моя доля в руках третіх осіб - могутніх та непідкупних, і вплинути на їхні рішення я жодним чином не можу. Яким буде присуд щодо мене – я й гадки не маю.
…Людство завжди знало про наше існування. Як лишень нас не називали: у давнину - волхвами, шаманами, магами, характерниками, потім – медіумами, пізніше – телепатами, а років із тридцять тому вигадали геть несосвітенне – екстрасенси.
Людей, що величають себе цим «титулом», з’являється чимдалі більше - усі газети оголошеннями пістрявіють. І пристріт вони знімають, і всі хвороби лікують, і воду вкупі з мазями й газетами заряджають, і настанови дають… Карму штопають разом із біополем, вінці безшлюбності оберемками знімають…
Направду переважна більшість цієї незліченної орди – безсоромні пройдисвіти й шахраї, і лише дрібна дещиця їх хоч щось може: використовувати примітивні психотехніки чи відчувати елементарні речі на рівні підсвідомості, не вміючи їх достеменно витлумачити.
У дійсності ж наш хист полягає в здатності користуватись інформаційними полями, приєднуватись до них, зчитуючи певні дані. Тому ми називаємо себе рідерами. Що вищий рівень поля, котре читає рідер, то сильніший його талант і вища кваліфікація.
- А що, інформаційні поля бувають різного рівня? – зиркнув на мене той, що сказав називати його Генералом.
- Звісно. Ще й різних типів.
- Ви розповідаєте дуже цікаві речі, - сказав другий – чолов’яга середнього віку у вишуканих окулярах, якого Генерал називав то Маркіяном Дмитровичем, то професором.
- Ми завжди відчуваємо присутність одне одного, причому, не обов’язково - десь поряд. Просто знаємо про існування всіх справжніх рідерів, про їхню реальну силу й діяльність в інформаційних полях. Уже кілька століть ми всі об’єднані в негласну організацію, котра зветься – Асоціація. Жодних роз’яснень чи тлумачень, просто – Асоціація. Нам і так ясно – кого, а всім решті – необов’язково… У нас немає членських внесків, печатки, статуту, – нічого, що визначає організацію у звичному сенсі. Навіть виборів і перевиборів – по смерті Магістра його посаду одержує наймогутніший. І жодного разу, - зважте: ні-ко-ли! – не трапилося боротьби за вакантне місце. Бо всі й так чітко розуміють, хто на даний момент найсильніший. Ми знаємо одне одного, хай не особисто, але – через поля, тому нам не потрібні зовнішні корпоративні ознаки (різними чарівними паличками, магічними кулями, розцяцькованими сріблястими зірками мантіями звичайнісінькі дурисвіти обмахорюють простакуватих клієнтів); єдине, що носить кожен з нас – яку-небудь прикрасу із зображенням афганського хорта. Приблизно – таку, - і я показав їм праву долоню, мізинець якої був прикрашений перстеником із печаткою, на котрій на чорному полі золотився стрункий силует витонченого заморського собаки. - Це – данина традиції, так заведено засновником Асоціації ще з перших днів її існування, було це простою примхою, забаганкою першого Магістра чи є якийсь прихований таємний сенс – мені невідомо.
Саме тому, що дар рідерства дає величезні переваги й можливості, Асоціація має кілька неписаних законів, головний з яких – ніколи не використовувати свій талант із корисливою метою. Другий незаперечний припис – без особливого рішення Ради Наближених, - це своєрідна президія нашої організації, такий собі ареопаг, на чолі котрого стоїть сам Магістр, - не втручатися в діяльність людей, за жодних обставин не вносити змін до полів, котрі впливають на їхні вчинки. Приховати такі дії від членів організації неможливо: наші попередники вже давно створили всеосяжне планетарне рідерське поле, – за нашою термінологією, - Мегаполе - для обміну інформацією та взаємоконтролю. До речі, матеріальний світ ми звемо – реал.
Спільною волею Асоціації Дар того, хто наважиться переступити хоч одну з цих заборон, негайно блокується: або до остаточного рішення Ради щодо виправдувального вироку, або – назавжди, якщо Наближені не знайдуть причин визнати, що в порушника іншого виходу не було, або вгледять якісь низькі мотиви. У даний момент заблоковано саме мене. І я, не зважаючи на ступень Утаємниченого, зараз, як і левова частка людей, що не є рідерами, нічого не відчуваю й читати полів не можу. Не кажу вже - здійснювати якийсь бодай найменший вплив на ті поля.
Хист до рідерства, у принципі, є в кожної людини: передчуття, інтуїція, віщі сни – ніщо інше, як ознаки цих здібностей, що проявляють себе на рівні підсвідомості. Але сам цей талант притамований, здається, на генному рівні, пригнічений, заблокований якимось кодом. Вважається, що код цей - тимчасовий, і тільки-но людство досягне гідного рівня морального розвитку, він втратить силу. Дуже просто: дитина народжуватиметься й одразу підключатиметься до нашого всесвітнього Мегаполя. Уявіть, які можливості надбає тоді людство… Ну, а поки, як той казав, маємо те , що маємо.
Найближчі до нас – люди творчих професій: художники, музиканти, письменники (особливо поети), деякі науковці. Ви думаєте, що таке натхнення? Підсвідоме підключення до емоційного поля Землі. Не більше, але й не менше. Без нього будь-який майстер – простий ремісник, хоч якою би філіґранною була би його техніка. Але от яка штука: без блискучого володіння своїм ремеслом теж нічого не виходить, шедевр завжди – результат впливу відповідного поля на підсвідомість автора, втілений ним у витвір мистецтва завдяки високому професійному рівневі.
Самі вони не розуміють природи натхнення, кажуть: "Мені Бог диктує…" Хоча, певною мірою вони праві.
Так от, кожна дитина народжується із завдатками рідера. Але вмикаються, ініціюються ті здібності в одиниць, та й то – у результаті якоїсь надзвичайної події. Нечуваного стресу. Згадайте ту само Вангу – вона пережила природний катаклізм, втратила зір, але набула неабиякої сили провидця!
Надзвичайне потрясіння, якого зазнала людина, - от що є стартером механізмів цієї здатності. Виверження вулкану, жахлива повінь, лавина, техногенна катастрофа, пожежа – усе це може бути поштовхом для зняття блоку. Або - автомобільна аварія, як у мене.
Асоціація одразу відчуває появу нового рідера й бере його під щільну опіку. Визначає силу, вчить наших прийомів та методик, розтлумачує правила. Тобто – дає ази ремесла. Усе робиться, зрозуміло, дистанційно: якщо вчитель здатний на відстані вкладати в голови своїх учнів знання, а вони – у той же спосіб почути його настанови, то збиратися в одному класі жодної потреби немає.
Вважається, що меншим буде вік долучення до рідерства, то вищого розвитку здібностей можна досягти. Не знаю… Мій хист ініційовано, коли я був дорослою людиною, але вже за кілька років мене посвятили у Втаємничені, котрих усього одинадцять, а вище за нас у ієрархії Асоціації ( тому що – сильніші) – шестеро Наближених та Магістр.
Тобто, я – один із вісімнадцяти найсильніших рідерів людства. Принаймні, донедавна був…
- Який же сенс, – перебив мене Генерал, - надзвичайно обдарованим людям мати таємну організацію, котра не дає їм можливості реалізувати свій талант ані для слави, ані для влади, ані для банального покращення добробуту?
- Я так захопився надзвичайними здібностями, що обрушилися на мене, своїм просування щаблями ієрархії, що й не обдумував цього питання. Мені було достатньо високих словес, закладених до моєї голови під час учнівства, а ще – усвідомлення моєї обраності. І лише тепер, заблокований, я замислився. Звісно, з точки зору егоїстичних міркувань, сенсу – жодного. Та з іншого боку… Усвідомлення своєї винятковості, приналежності до могутньої організації, надзвичайної поінформованості, власної сили… Я думаю, жодна людина не встоїть, якщо знатиме, що є спільнота обраних, і вона визнає ту людину рівною й запрошує до себе. А далі все просто: вхід туди є, а виходу – катма.
А мету існування асоціації я, здається, зрозумів. Підозрюю, відома вона виключно Магістрові, можливо, ще – Наближеним. Але вони – сильніші за мене, а читати думки сильніших, ба й рівних, особливо, якщо вони цього не хочуть, ще не вдавалося нікому. Так от, таємний сенс Асоціації – не дозволити рідерам неконтрольовано використовувати свої здібності. Не дозволити третім особам використовувати нас у своїх інтересах. Уявіть собі: рідер-шпигун або рідер-біржовий спекулянт…
Отже, істинна задача Асоціації – поставити рідерів у такі рамки, щоби людство не знало про них, а вони своїми діями не завдали йому жодної шкоди.
- А хто встановлюватиме межу між корисним і шкідливим? – примружився Генерал. – І чи існує така межа? От винахід писемності – корисна річ?
- Безумовно.
- Це для людей. А для тварин, з чиєї шкіри виробляли пергамент? А для степів, що витоптувалися збільшеними стадами, бо людству знадобилося багацько тих пергаментів?
Що тут скажеш? Я знизав плечима.
- Людство давно цікавиться нами, - повів я далі. – А надто - спецслужби останніх років сімдесят – вісімдесят. Намагаються вивчити нашу справу й використовувати. Впливати на свідомість і психіку людей. Здобувати інформацію. Генератори психополів створюють. Але в них поки не дуже виходить – поля ж контролюємо ми.
- Навіть техногенні? – зиркнув на мене Генерал.
- А яка різниця? Поля - вони і є поля.
…Раніше я не вірив у штуки типу телепатії, психокінезу чи пророцтв. За все життя зустрів, та й то замолоду, задовго до ініціації, тільки одну людину, щодо котрої щось запідозрив. Це була жінка, молода та вродлива. Коли ми розмовляли, я лише встигав подумати, а вона відповідала вголос. Коли я усвідомив це, відчув – аж мурашки спиною пішли. "Відьма", - думаю. А та дивиться на мене величезними чорними очиськами – просто в душу – та й каже: "Дай-но мені свої долоні". Склав човником – будь ласка. Поробила вона над ними якісь паси, змайструвала з ланцюжка й обручки маятника, ним помотляла, а тоді: "У тебе потужне біополе" – промовляє.
Я тоді навіть зніяковів: жінка гарна, сексапільна до нестями, траплялося, прикидав: от би її… Хм… Ну, ви зрозуміли. Ще збентежився: якщо вона направду вміє думки читати, яку гадку про мене матиме?
- Нормальну, - запевнив Генерал. – Судіть самі, що більше жінку образить: коли її хоче чоловік, чи коли її принади залишають його байдужим? І щось з нею було? – аж загорівся він.
- Та ні, не склалося. Ми працювали разом, та незабаром я поміняв роботу… Це я вже тепер знаю: вона дійсно рідер, причому, м'яко кажучи, дуже середньої руки. А тоді я скоро забув про той випадок. Розумієте, час був такий: ще вчора - жодної інформації, крім пленумів КПРС, а тут посипалося, мов зерно в елеватор. І про НЛО, і про Бермуди, і про політичні репресії. Книжки, ще вчора заборонені… Журнал "Огоньок"… Пророцтва Нострадамуса. Таємниці Аненербе. Феномен Вольфа Мессинга. Не кажучи вже про Вангу, Юрія Лонго, Чумака й Кашпіровського.
- До речі, про Кашпіровського, - перебив мене Професор. – А він, висловлюючись вашою термінологією, - рідер?
- Звісно, ні. Він – досвідчений психотерапевт, грамотний гіпнотизер, маніпулятор людською підсвідомістю та майстер самореклами. Цей пан блискуче володіє психотехніками, але полів не читає.
- А Мессинг?
- Якби він був живий, тоді я би точно знав. А залишкові поля мертвих я принципово не читаю. По-перше, некротелепатія - не моя парафія, а, по-друге, і хисту до цього майже не маю. Хоча, брак хисту - це, мабуть, по-перше. А читати поле того ж таки Мессинга абияк – неповага і до нього, і до себе. Але все, що я про нього чув, читав чи бачив по телевізору, говорить про те, що він був видатним майстром нашої справи.
Та ми відволіклися. Про що я розповідав? Ага, згадав. Так от, не вірив я в різні надприродні штуки. А коли втрапив в аварію, у мене була черепно-мозкова травма. Невропатолог так і сказав: прошов по межі між струсом мозку та забоєм.
Оклигав я швидко: таки - колишній спортсмен, розряди були з плавання, веслування та боротьби…
Вона дуже змінила моє життя, та дорожня пригода. Про особисте я розкажу пізніше – думаю, воно цікавить вас значно менше. А ще – мало-помалу я став відчувати Дар. Спочатку я й не розумів, що, власне, зі мною відбувається. Він приходив повільно, непевно, якимись клаптями відчуттів та емоцій, уривками чужих думок, розділами наук, що я ніколи не студіював, фрагментами фільмів та вистав, про існування котрих раніше навіть і не підозрював. А ще у мене стали траплятися видіння...

* * *

1941 рік, середина літа, Москва


Вусань у старомодному френчі відклав люльку, котру щойно збирався підкурити, побарабанив нігтями по сукну довгого столу й примружився:
- Товаришу Жуков, для чого ми створювали Дніпрогес?
Голос чоловіка був глухий, а у вимові відчувався кавказький акцент.
Кремезний генерал армії підвівся:
- З економічної точки зору…
- Про економічний аспект центральному комітету відомо, товаришу Жуков, - перервав військового френч. – Ми попросимо вас зупинитися на військовому.
- Такий аспект виникає виключно внаслідок руйнації станції, - чітко доповів генерал.
Чоловік з вусами свердлив пронизливим поглядом полководця і важко мовчав.
- Руйнація греблі станції суттєво утруднить противнику перекидання техніки й живої сили на лівий берег Дніпра, не дозволить увірватися до Запоріжжя. Ми розглядали можливість підриву греблі Дніпрогесу. За умови, що проран у тілі греблі буде достатньо великим, утворяться величезні зони затоплення нижче Запоріжжя за течією Дніпра, що суттєво загальмує просування супротивника і завдасть суттєвої шкоди його живій силі..
Верховний головнокомандувач таки закурив, пухкнув ароматним димом і втупився жовтими вовчими очима у генералове перенісся.
- Є лише одне проти, - вів той, не зморгнувши. – Ми не встигнемо швидко вивести війська, розташовані на цих територіях, та евакуювати мирне населення. Під загрозою бути відрізаними водою опиняться частини 9-ї та 18-ї армій, а також 2-й кавалерійський корпус.
- А ці війська, - поцікавився френч, - здатні затримати німецьку армію хоча б на той само термін, що й повінь?
- Не впевнений, товаришу Сталін. Стратегічна ситуація…
- Не треба аналізувати ситуацію, товаришу Жуков, - зупинив генерала Сталін. – Ми її надто добре знаємо. То які ваші пропозиції?

* * *

- Видіння? – перепитав Професор. – Ви маєте на увазі галюцинації?
- Та ні. Під час галюцинацій людина сприймає неіснуючі об'єкти як реальні. А я чудово розумів, що нічого подібного тепер і тут не відбувається, що це – як сон наяву, саме - видіння.
- І що ж ви бачили? – байдуже кинув Професор.
- Різне. Величезну повінь на Дніпрі, зсуви київських схилів. Події середини серпня тисяча дев'ятсот сорок першого року.
- Ви історик? – уточнив Генерал.
- Ні. За дипломом я – викладач географії та біології. І історією ніколи по-справжньому не займався.
- Дивно, - гмикнув той.
- Ще більш дивно, що усі події я бачив із такими подробицями, про які навіть і не здогадувався. Я попрацював по архівах та бібліотеках, а надто – у хронополях, перевірив – усе підтвердилося до найменших деталей: назви сіл, номери дивізій, імена воєначальників, типи озброєння…
- То, можливо, ви це все колись знали, читали чи чули, потім забули, а пригадали у такий незвичайний спосіб? – не відчіплявся Генерал.
Я заперечно покрутив головою.

- Дуже дивно, - промурмотів він.
Якби хоч хтось із тих двох поцікавився, що само відбувалося у моїх тодішніх видіннях, я би розповів. Але вони нічого не спитали.

* * *



1941 рік, середина літа, Україна

… Завантажені з горою полуторки, здавалося, аж кректали на вибоїнах потовченого важкою технікою асфальту, а їхні мотори тужилися на межі сил. Невеличку колону вантажівок, що потай повзла нічним придніпровським містом, супроводжувало кілька легковиків, повнісіньких військовиків - кашкети, переважно, з темно-синіми околишами.
Худорлявий військовий інженер другого рангу, що їхав на задньому сидінні головної "емки", зосереджено мовчав, періодично поглядаючи на годинника. Немолодий командир з трьома шпалами в петлицях, що сидів поряд, спробував його заспокоїти:
- Рухаємось за графіком, Борисе Олександровичу.
- Я хочу вам нагадати , підполковнику, - не помітив намагань літнього сухоребрий Борис Олександрович, - що усі роботи із закладання вибухівки мають здійснюватись виключно під наглядом моїх асистентів, якість я перевірятиму особисто. Виконання завдання на особистому контролі в Михайла Григоровича Первухина1, а він, знаєте, жартувати не буде. Вибухівку закладатимемо до верхньої потерни2, місце закладки заблокуємо мішками з піском, аби вибухова хвиля пішла у потрібному нам напрямку. І прошу вас тримати постійний зв'язок зі штабом фронту.
- Людей на роботи виділили? – не вгавав інженер.
- Цілий батальйон, - доповів літній.
- Генератори демонтували? Вирішили, що робити з турбінами?
- Демонтажем та евакуацією обладнання займається особисто начальник Дніпроенерго.
Сухорлявий невдоволено цикнув зубом і відвернувся до вікна. Йому вочевидь щось не подобалося, а от що саме, підполковник не розумів і через це відчував себе трохи незручно. А спитати – не наважувався.
Попри різницю у званнях та віці , хто тут головний – сумнівів не виникало.
* * *

- Того ранку я, як завжди, їхав на роботу. Працював я тоді у прес-службі одного концерну: такий, знаєте, офіційний експортер іномарок, елітних паливно-мастильних матеріалів… Я за кермом дуже обачливий: і сам намагаюся не порушувати, і стежити за іншими на дорозі, аби мене хтось… але ж ви знаєте, як тепер люди їздять.
Сріблястий "паджеро" вилетів з-за рогу й викотився на зустрічну – просто мені в лоб. Я різко крутнув баранку, уникнув зіткнення, та на мокрій дорозі машину розвернуло й винесло на узбіччя, бочиною прямо на бетонний стовп. Я вдарився головою об стійку і втратив свідомість.
Завжди кажу: велика машина не кожній жінці по силах. Я далекий від думки про другосортність водіїв у спідницях. Але за кермом того джипа сиділа само жінка.
Як на мене, автомобіль – це як кінь чи собака: обирати його треба так, щоб був тобі по силах, по руці, по навичках. Якщо у тебе не було жодного собаки, ти не маєш добрих знань з психології цієї тварини, твердих навичок дресури, жорсткого лідерського характеру, а при тому обираєш великого пса бійцівської породи, то є величезна ймовірність, що ти з ним не впораєшся, і, варто йому вирости, у тебе почнуться великі проблеми. Чи кінь: слід навчитись спочатку на сумирному, потім поїздити добряче на звичайному, і аж тоді сідати верхи на норовливого. Бо якщо ти видряпаєшся на нього одразу – не дивуйся, що буде біда. Із кіньми усі чомусь розуміють це одразу, із собаками – після того, як їх пару разів укусять. А з автомобілями розуміти не хочуть. От як пояснити чарівним володаркам водійських прав: ну, не підходить більшості з вас позашляховик. Не тому, що ви гірші, а лишень через те, що вигаданий та зроблений він - чоловіком: під себе і для своїх потреб.
Так от: кермувала тим "паджеро" саме жінка. Треба віддати їй належне: вона не поїхала геть, не розгубилася: викликала "швидку" і намагалася надати мені першу допомогу.
Коли я отямився, то побачив - її. Невеличка, ладна, очі зелені.
- Як вас звуть? – питаю. Дивиться на мене ошелешено:
- Слава Богу, живий…
Якийсь час я лежав у лікарні зі струсом мозку і сімома швами на голові, а вона щодня відвідувала мене. Тоді, практично одночасно, і прийшли в моє життя двоє неочікуваних – кохання та Дар. Я вже не хлопчик, і щодо першого - чітко розумів, що зі мною відбувається. Не можна сказати, щоби я сильно зрадів, радше – здивувався: не думав, що ще здатний закохуватись. А от другий мене добряче налякав. Уявіть собі: вмостилися ви на ліжку, відпочиваєте, і раптом хтось у вашій голові промовляє голосом сусіда по палаті. Спочатку це були уривки речень, клапті думок. Я остерігався сказати про це лікареві: а раптом він вирішить, що я з глузду з'їхав? А потім у моєму мозкові здійнявся такий гамір, буцім заговорили одночасно усі мешканці нашої палати. Якби ви тільки знали, яка дурня у людей в головах!
Цілий день я провів у тривозі та сумнівах через цю телепатію, а заспокоївся лише назавтра – під час обходу професора. Імпозантний, респектабельний, авторитетний, із шлейфом колег та учнів, він одразу став центром нашого палатного всесвіту. Він дуже зацікавив мене, тим паче, що я очікував його вердикту щодо себе. І раптом я збагнув, що чую лише його думки та виголошені слова, внутрішні голоси решти відійшли на другий план і перетворилися на малорозбірливий фон. До речі, він не завжди казав те, що думав! І тут я усвідомив: струс щось змінив у моєму мозку, і я тепер читаю чужі думки. Аби перевірити здогадку, я зосередився на доцентові, першому помічникові світила.
- Старий позер, - думав улюблений учень провідного невропатолога країни. – Як він хизується своєю поставою, модуляціями голосу. Геній із застарілими років на десять знаннями! Безсеребреника, подвижника з себе розігрує. Інтелігента, лікаря від Бога! А сам лише й міркує, як аспірантці Людочці під спідницю залізти…
Про жодні інтимні стосунки з цією миловидною молодичкою корифей і не думав, на відміну від доцента…
А моя прекрасна кривдниця тягала мені фрукти, соки та якісь кефіри, годувала смачною домашньою їжею, вона, - я тоді вже був здатний відчути це, - не загладжувала провину, а щиро піклувалася про мене. Вона вважала мене героєм, що врятував їй життя і симпатизувала, хоча у жодні конкретні думки ця прихильність не оформлювалася.
Молода, але не юна, вона була самостійною реалізованою особистістю і працювала телеведучою на каналі УкрТБ. Я й досі дивуюся: як сталося, що я не знав її обличчя? Мабуть, через те, що давно мав Інтернет, і він мені повністю замінив телебачення. На той джип вона заробила сама, а не випросила, як інші, у чоловіка-крутелика. Виявляється, вона була досить популярною. Як уже шушукалися мої однопалатники після її перших відвідин…
- А хто, хто вона? – аж затремтів Генерал.
- Злата Інгулець.
- Чекайте, так вона ж… - не договорив він.
- Так. Загинула два роки тому. Не впоралася таки зі своїм "паджеро".
- І ви що, не могли запобігти: застерегти, попередити? – здивувався Професор.
- Не міг. Не можу пояснити чому, але дія Дару, принаймні у мене й усіх знайомих мені рідерів, не поширюється на близьких.
- Як це може бути? Чому? Дурня якась! – обурився раптом Генерал.
- Та ні, - не погодився я. – Мабуть, певний сенс є: людині, - а ми, хоч не зовсім звичайні, але ж – люди, - мабуть, не варто знати майбутнього тих, кого вона любить. Бо практично ніхто, чуєте, - жоден! – не встоїть у такому випадку, як трапився зі Златою. І обов'язково втрутиться, порушить взаємодію інформаційних полів, і ці зміни, можливо, врятують когось близького, але потягнуть за собою істотні переінакшення реальності, перевернуть судьби інших. І вийде, що ти порушив і перший закон Асоціації, використавши Дар собі на користь, і другий, який провіщає...
- У жодному випадку не втручатися в діяльність людей, за жодних обставин не вносити змін до полів, котрі впливають на їхні вчинки, - перебивши мене, кивнув головою Професор.
Виявляється, він запам’ятав усе, що я розповідав.
- Круто справу поставлено, - похитав головою Генерал.
Я ковтнув мінералки, яку приніс для мене Професор, і попросив у них сигарету. Я давно обмежив себе у палінні, і можу лише зрідка з насолодою викурити справжній французький "Голуаз" без фільтра – у мене вдома трішечки є: привезла одна знайома журналістка із самого Марселя і подарувала зі словами: "Точнісінько такі курив сам Жорж Сіменон!"
- Незабаром я виписався і ми почали влаштовувати свої проблеми. Від порушення кримінальної справи я відмовився. Мій бідний "пижик" відновленню не підлягав, і ми швендяли з її страхової компанії до моєї по декілька разів на день.
Коли всі питання були вирішені, вона запросила мене до себе додому – відзначити завершення тяганини. Тоді я вже був у неї шалено закоханий і, не зважаючи на те, що нові таланти мої стрімко прибували, її думки читав усе гірше.
Я прийшов, як у класичному радянському кіно – з квітами та тортом, але без пляшки – мені лікарі настійливо радили певний час утримуватися, а вона, я вже знав, була практично непитуща. Нам було дуже добре удвох – спокійно та затишно. Як з батьками у дитинстві. Ми розмовляли на різні теми і завжди легко досягали порозуміння. У нас були подібні зацікавлення, - література, театр, живопис, - але досить відмінні смаки й уподобання.
А наостанок я відчув від неї такий потужний поклик, що… Я взяв її за руку ніжно, як вмів. Подивився у вічі, почав говорити лагідні слова… І тут вона злякалася. Я ще міг відчувати досить добре її душевні стани, і ця здатність остаточно не зникла до останнього дня, але до рідерства, думаю, це жодного відношення не має.
Я міг би бути наполегливим, і, певний, вона би поступилася, але так – мені не треба. Тим паче, що вона тільки-но вичухалася від довготривалого роману з бурхливим скандальним фіналом, де під кінець ніхто нікого вже не любив, а лише терзали одне одного так боляче, як те вміють лише люди, що досить довго і дня прожити нарізно не могли.
Враження від краху кохання були такими свіжими, що нових почуттів і стосунків вона просто боялася. Не конкретно зі мною, а взагалі – як таких.
Я відступив, перевівши потроху розмову на свої теплі дружні почуття до неї, і так мені це вдалося, що уся моя ніжна увертюра набула зовсім іншого сенсу.
Жіноча інтуїція не дозволила їй до кінця повірити мені, але вона оцінила мою делікатність. Ми продовжували зустрічатись у місті: пили разом каву, гуляли, навіть сходили на виставку модного художника Бояркова. Десь через місць я знов опинився у Злати вдома, і ввечері вона просто не дозволила мені піти.
Генералові кортіло про щось спитати, але Маркіян Дмитрович так зиркнув на нього, що він осікся, як старий набій, знайдений "чорним археологом" на місцях колишніх битв і заряджений в наші дні для пострілу в зброю..

* * *
1941 рік, друга половина літа, Україна

Юний молодший лейтенант відповів впевнено, навіть трішечки зухвало й зверхньо:
- Мені Епов3 наказав!
Огрядний підполковник кинувся до худорлявого інженера:
- Борисе Олександровичу, це правда?
- Правда. Запали мають бути вставлені, а заряд – готовий до вибуху. – Він потер рожеві від постійного недосипу очі та стомлено додав. – Я маю чіткі інструкції Москви, підтверджені генералом Харитоновим: тільки-но німці вийдуть на правий берег Дніпра, гребля має бути зруйнована.
- А хто ж віддаватиме команду? Хто визначить час, що вже – пора? – не вгавав той. – Ви? Хто персонально поверне перемикача? Теж ви?
- Сигналом до здійснення вибуху буде відхід полку НКВС, що охороняє станцію, а право виконати завдання має виключно командир цього полку і ніхто інший! Та не хвилюйтесь ви так, голубчику, і Котляр4, і Коломієць, і Шифрин5 – в курсі.
Але "голубчика" слова Епова не переконали: підполковник крутнувся на підборах і попрямував до штабного намету – дзвонити, зрозумів інженер. Він невдоволено гмикнув і покликав до себе помічника, того само молодшого лейтенанта:
- Ви, дорогенький, будьте таки більш чемним із цим Петровським. Я і сам знаю, що користі він нього – жодної, але все-таки підполковник, прикріплений до нас командуванням… Генератори демонтували?
- Так точно, зранку останній вивезли, - відрапортував помічник.
- Прекрасно. Я вирішив турбіни не підривати, - повідомив інженер.
- А як же наказ? – витріщився на нього молодий.
- Дивіться: вибухівки у нас рівно дванадцять тон і не кілограмом більше. Так?
- Так, - погодився лейтенант.
- Цього ледве вистачає на підрив греблі. Взяти негайно десь ще бодай кілограм, - вів далі Борис Олександрович, - просто ніде. Так?
- Так.
- Отже, нема чого й перейматися підривом турбін. Ви просто зараз підете й разом із головним інженером станції ( він у курсі) і перекриєте подачу на них мастила. Без змазки вони за кілька хвилин…
- Розжаряться і згорять, - здогадався асистент.
- Вірно. Наше завдання – вивести турбіни з ладу. І командування цікавитиме тільки одне: зроблено чи ні. А в який спосіб ми це зробимо – то є наше технічне рішення, не більше. Задача зрозуміла?
- Так точно, - виструнчився юнак.
- Виконуйте, - наказав Епов.
Парубок сказав "єсть" і риссю кинувся до станції. Він знав цього інженера лише тиждень, але був у захваті від нього: від знань, організаторських здібностей і чіткості мислення. Лейтенант теж подобався Борисові Олександровичу: "Толковий хлопець, - думав він. – Шкода, що не довчився у своєму політехнічному. Був би класним спецом."
Про те, що війна, що асистент щохвилини може загинути і не дожити до тих часів, коли з'явиться можливість знову ходити на лекції, військовий інженер намагався не думат