НАСПІВАЛИ НА … ЗРАДУ, або ДИКІ ТАНЦІ

                                                                                                                                                                         Автор.

     Сон мені приснився. Дивний сон. Ніби я сиджу на печі і дико танцюю. Сиджу і танцюю. А потім  мені раптом несподівано хтось до моїх голих грудей зірку Героя… причепив. Причепив і почалапав з печі. А тоді наснились…гроші. Багато грошей. Ну, стільки грошей, що аж моторошно моїй душі стало. Вона не витримала і вилетіла з грудної клітки. Моєї. Сіла дятлом на сучок дуба й запитує:

 - Тобі Героя хто дав?

 - Ющенко, - відповідаю.

 - А грошей хочеш?

- Хочу ,- чесно відповідаю.

-          А продасися? – продовжує нібито допит.

-          А чому б і ні?! Якщо гроші дають. Та й ще й в твердій валюті, можна й продатися.

-          Отже, ти мене проміняєш на папір?

-           Проміняю. Ти ж не курка. І не качка. Ані курки- гріль, ані качки – гріль з тебе, з душі,  не вийде. Присягаюсь. Господом Богом.

-          Господом Богом, кажеш? - присіла на гіляку ще якась маленька птичка поруч з моєю душею.

-          Богом кажу, - машинально їй відповідаю. - А ти хто така?

-          Твоя Совість.

-          Отака маленька? Наче колібрі…

      Не встиг я це вимовити, коли ще одна  птичка примостилася біля двох попередніх. Завбільшки з бджолу. Щось  там пропищала, але я її не дуже слухав. Мене цікавість взяла. А це що за міні - птаха така?

-           Твоя Честь? –читає мої думки. – Ще одного Героя хочеш?

-          Якого Героя? - перепитую.

-          Героя другого, - відповідає.

-           Про Катерину Другу чув. Повія. Про Петра Першого чув. Кат. Про Генріх Третього чув. Ніби наш родич. По-київській лінії. А про Героя Другого вперше чую…

-          Маю на увазі другу зірку Героя хочеш?

-          А хто дасть? Ющенко ж другий раз не дасть.

-          Тоді перекидайся. Хочеш до Юлі, хочеш до  Януковича? Може, до Тігіпка. Може, до  Яценюка, бо ж Литвин потрібен тільки Україні , а не тобі. Той точно не дасть.

     Я підняв голову від подушки, сів. Роздивляюсь. Де я? Таки на печі. Українській. Опустив ноги на ліжник. Ледь на якогось дядька не наступив. Сиджу. Потилицю чухаю. Мислю. В розумінні – розмірковую. Що воно краще?! Герой другий? Чи гроші з неба?

    Коли це Янукович з-за комина виглядає.

-          Все для людей, - повідомляє. – Тільки в’язниці для зеків. Я дам тобі Героя Другого. Заспіваєш?

-          За гроші?

-          По гроші до Вона. До тієї, що з  косою.

-          А де ж Вона? - запитую його.

-          А ондечки, - відповідає Він. І справді Вона тут, як тут.

-          Герой другий буде? – розтуляю рота з просоння.

-          Буде і Другий, буде і Третій, - відповідає Вона, не запускаючи руку в кишеню за словом. - Будеш, як Кожедуб. У небі.

-          А гроші? - зовсім знахабнів я.- Гроші з неба будуть.

-          І гроші будуть. Заспіваєш?

-          Заспіваю… У якій валюті: гривнях, доларах, євро?

-          На твій смак. Аби тільки заспівав.

-          Це не харчі, - відповідаю. - Грішми не перебираю. Якими дасте, такі й візьму. Можу, не тільки заспівати, можу, й «Дикі танці» вшкварити. Живим на бігборд вилізти. Електорату зуби показати. Вставлені.

-          Тоді, ноу проблем, - чомусь англійською замість російської відповідає Вона. І щезла. А замість неї гроші, як у вихорі. Ніби під час танців. Диких. Всюди гроші. Море грошей. Гроші. Гроші. Наче з Майдану. А, може, й самого неба. Чи зі стелі. Так і сипляться. Так і сипляться. І на піч, і на підлогу, і на ліжник, і навіть мені на голову. Багато грошей. Страшенно багато. І найбільше зелених. Їх стільки було, що мої «птички», що сиділи на дубі одразу всі до однієї … позеленіли. А дуб?…А  дуба хтось врізав.

    Я зіскочив з печі на лежанку, з лежанки - на підлогу. Підбіг до дзеркала. А воно як калейдоскоп. Дивиться на мене якийсь тип. То зі значком на грудях. То з написом на них «Народний артист України». То знову Герой України, то знову «Народний артист». То ніби я жінка, то ніби я чоловік. Збожеволіти можна. У дзеркалі нібито я, і нібито не я. І пика нібито моя , і нібито не моя. То мій писок з»являється, то раптом - жіноче личко.  Дивиться на мене. Усмішка розміром 12  на 13  сантиметрів ще й запитує, мов знущається:

- Протези імпортні національного виробництва хочеш? Я й  тобі такі вставлю.

- А дорого?

- Дивлячись у якій валюті. У гривнях - більша сумка, у доларах - менша, а у євро - можеш з гаманця розраховуватися. Чого з тим мішком пертимешся в … клініку.

   Я й прокинувся. Помацав себе за груди. Зірки нема. Ярлика з написом «Народний артист України», також нема. Та й ані того, ані того у мене й  не було. Залишилася тільки потилиця. Я її почухав. Потім ще раз почухав і чомусь подумав:»Отже, тепер я Героєм другим не буду!». Шкода. А такий сон був! Та в руку. Бо в ній, у руці, а ні копійки. Навіть надщербленої. Зате Героєм попоходив. У сні. Та ще й весь у грошах. Отак майже цілу ніч. Бо аж на світанку  прокинувся.