ЗАКОХАНИЙ ЧОРТ

         Серед польського люду існувало переконання, що чорт дуже ласий до прекрасної статі. До наших днів дійшло чимало оповідок про чортячі женихання. Ті женихання не одну панну довели до згуби, однак чимало спритних і хитрих жінок – у народних оповідках це зазвичай були вдови – змогли обдурити закоханого чорта. У цих оповідках образ чорта втрачав хижацькі риси. Виплодок пекла скидався на незграбного сільського парубка, безпорадного селюка, роззяву, наділеного нелюдською силою. Він не мав уже жодних демонічних рис.

         Ніхто вже не пам΄ятає, як звався слуп΄янський чортик. Сусіди погано відгукуються про мешканців Нової Слупи, розташованої біля підніжжя Святохресних гір, називають їх міщанами. Либонь і чорт, що оселився серед цього люду, мусив бути «міщанським”. Однак він умів дивитися на світ по-своєму, знав, хто впіймав у сильці зайця чи сарну, а хто краде в господарів овес, сіно або картоплю. Він також мав свої завдання, старики запевняють, буцімто він пильнував скарби. Втім його час минав не лише в сторожуванні.

         Запала в його чортяче око одна вдовиця. Непогана на вроду, нестара й приступна. Отож чорт з΄являвся у неї на обійсті переважно ввечері, інколи вдова пригощала його вечерею. Звичайний собі чорт, а проте, по-людськи прагнув розмови й тепла, зголоднілий, наче вовк. Міг ум΄яти кілька дюжин вареників з капустою й запити їх трьома кухлями хлібного квасу. Вдова, звісно, знала, з ким має справу. Бо й гість не приховував ані свого походження, ані мети своїх візитів. Він хотів оженитися. Притому невідкладно. Тож витягав з-за пазухи подарунки: коралі, сережки, золотого дукатика, а часом і два. Взагалі він був щедрий, але не надміру. – Справжнє багатство лише по шлюбі! – твердив він.

         В околицях Святохресних гір ніколи не бракувало спритних жінок. Проте обраниця чорта належала до найспритніших. І хоча була також ласа до грошей, проте не мала наміру брати шлюб із чортом. Навіть із найбагатшим. Вона швидко вивідала, де її залицяльник ховає коштовності, і вкрала їх тоді, коли її чортяка подався до... костьолу!

         У Новій Слупі, як і в Старій Слупі, ще й досі дехто вважає, що чорти повинні слухати недільні проповіді. А в ті часи всі були в цьому переконані. Цей факт 1906 року відзначив Миколай Рибовський у своїй статті „Чорт у народних віруваннях”, надрукованій в етнографічному часописі „Народ”.

         Вкрасти золото – це не фокус, навіть якщо воно належить чортові. Однак треба було знайти спосіб, як убезпечити себе від помсти. Вдова вивчила звичаї пекла, бо мала для цього час і можливість, адже вони пробалакали не один вечір. Вона знала, що він не мстивий, і жорстокість йому чужа так само, як і хитрість. Він був наївний, чутливий, легковірний. Справжнісінький слуп΄янський міщанин!

         Якоїсь неділі непомітно вкинула йому до капусняка таргана. Не вигріб його ложкою, не з΄їв, а лише попросив у господині солі або перцю. Та не відмовила, відвернулася до буфету, і тоді він схопив пальцями таргана,  скинув під стіл і розчавив ногою.

         Можливо, чортові слід було жбурнути тарілку об підлогу, брутально вилаятись, як п΄яний багач у корчмі, а він поводився не згірш, як завсідник салонів.

         Вдовиця підсунула йому сіль чи перець, завважила, як він струшує з пальців капусняк, ані слова не сказавши про таргана, й презирливо накопилила губи.

         - Я би поїхала до Франції або до Баден-Бадена, - мовила вдова.

         Він міг багато чого зробити, але не міг кинути пильнувати скарби. Тож  почав ганити чужі краї, сказав, що там навіть сільські баби на фортепіанах грають! А проте не збив її з пантелику, навпаки, збудив ще більшу цікавість до розбещеного й ексцентричного світу. Відтак він пообіцяв – коли вона так любить музику – негайно купити їй фортепіано, а ще, можливо, бубон, скрипку або орган. Її це не втішило. А він купив скрипку й сам вивчився на ній грати. Отаке, бач, здібне, музичне, і навіть сентиментальне чортеня.

         У пасхальну неділю чорт пішов до костьолу, а ксьондз саме читав уривок із „Дій святих спостолів”. „Петро прийшов до дому сотника у Кесарії і мовив:”Ви знаєте справу, що по всій Юдеї була й зачалась з Галілеї, після хрищення, що Іван проповідував, Ісуса, що був із Назарету, як помазав Його Святим Духом і силою Бог. І ходив Він, добро чинячи й усіх уздоровлюючи, кого поневолив диявол, бо Бог був із Ним.”

         Чорт вертався замислений. Його бентежили думки про силу Бога, тлінність людського життя і диявольську вбогість. А вона тимчасом – як уже мовилося – витягла золото зі сховку й подалася в мандри. От тільки загубила, здається, по дорозі разок коралів. Його знайшла сусідка, зав΄язала й занесла до костьолу Божій Матері.

         Чи далеко вона подалась? До Франції? Існували різні чутки щодо того, куди саме вона втекла. Одні подейкували, буцімто до далекої Америки, інші запевняли, що до сусіднього села, де мешкали її родичі.

         Він міг пуститися за нею в погоню й спробувати покарати, помститись, однак лишився, самотній і зневажений. Можливо, був приписаний до цього місця, а, можливо, йому не видали паспорта? Позаяк пекельна адміністрація переглянула картотеку й не сумнівалася, що слуп΄янський міщанин нездатний до помсти. Покарання було доручено іншим. Ті впорались із завданням. Вони задушили злодійку  й повісили на сухій гілляці. З повішеної впали коралі й зачепились за кущ шипшини. Хтось їх підняв і приніс до слуп΄янського костьолу.

         Отже знову з΄являється мотив коралів. У слуп΄янському костьолі святого Лавра, у бічному нефі висять криваво-червоні разки коралів. Можливо, це саме ті, вкрадені у чорта коралі? Мабуть, ті, а, може, інші.

         Шимон Михньо, народний оповідач, котрий чимало бачив і прокоментував не один вражаючий факт, каже, що жалюгідні люди випробовують свої власні сили, фантазію, уявну владу й хитрість. І вона теж випробувала, бо відчула гріховне бажання.

         Хто знає, в які часи вона жила. Може, не так давно, адже могла передплатити газети, в яких вичитала про Баден-Баден та Ейфелеву вежу, звідси й жіноча забаганка побачити ті дива. А, можливо, прогулянка баденським курортом, так само як і під знаменитою вежею, це лише бажання оповідача, котрий приплів їх до своєї оповіді як незнищенні миті дива й бажання? Звіт пролунав драматично й водночас ностальгічно, я його швиденько записав, сподіваючись зберегти атмосферу того вечора, коли холодна волога мла оповила ялиці та модрини, а Святохресна пуща втрачала свої контури, робилася загрозливою, тьмяною й таємничою. Можна було навіть подумати, що кам΄яний посаг пілігрима, який, за легендою, тягнувся до верхів΄я Лисої гори – захитався, здригнувся і тієї миті начеб посунувся на те зернятко маку, товщина якого щороку зменшує дорогу закам΄янілого мандрівника до мети.

Переклад з польської Олени Катаєвої