НІЧНА ВАРТА

Секс, по-перше, по-друге — знову секс, а по-третє — десь там глибоко — мимовільна думка, що, можливо, світ збожеволів. Незважаючи на історичне тло та місце, погоду й час, соціальний стан і позицію в співжитті — секс. Із цього виникає колективна істерія, манія переслідування.

Якби тільки це.

Не знаю, яким чином у мозку розумної людини далекі між собою в будь-якому можливому значенні речі сполучаються, входячи у причинні зв’язки. Поєднуються в різні способи, утворюючи неподільну цілісність. Легше зрозуміти взаємну залежність, що існує між людьми. Тут усе можна пояснити. Існує приязнь, спільність інтересів, неприязнь — сильніша від двох щойно наведених причин, яка міцно тримає людей, а ще єдність поглядів...

Такі пояснення можна множити безкінечно.

А проте, завжди найважливішим є інстинкт самозбереження. Секс, який дає шанс на підтримку безперервности роду, неможливо ані приборкати, ані обмежити в жодний спосіб. Відколи з’явилась людина.

Навіть у ситуації, коли мороз добирається до вашої дупи.

Пам’ятаю ті дні: було холодно, температура сягала мінус 18 градусів. При такому морозі нічого розумного на думку не спадає. Людина щулиться, думає — якщо це спосіб переміщення електронів між клітинами мозку, як того хоче медицина — думки снують навколо однієї теми. Холоду. Важливіших справ немає. Надто повільно відбуваються ці поодинокі безплідні електричні розряди.

Кожен необережний, надто швидкий рух підставляє тіло під удар морозу. Та попри все треба рухатись, нерухомість іще гірша. Тоді клякнеш ізсередини, легко заснути, якщо знайдеться якесь тимчасове місце, щоб сісти, обіпертись на мить.

— Що це в дідька таке, я мушу правити теревені колегам, — кричить молодий старлей, відсовуючи скло всюдихода.

— Пильнувати, пильнувати й ще раз, чорт забирай, пильнувати, — аж захлинається він і замовкає через цей мороз, бо кричить на ввесь голос.

Варта — це так називається офіційно. Знов йому вдалося мене застукати. Під’їхали на вимкненому двигуні, з гірки, інакше б я почув його, в такій тиші торохтіння мотора чутно здаля. Завтра вивісять на дошці догану, і я буду покараний додатковим чергуванням. За все покарання. Перебрали міру покарань. Мене не лякають покарання, я боюсь інших, більш прозаїчних речей, хоча б собак. Можливо, мені доведеться вартувати отак цілу зиму. Хлопці по двоє, коли їхня черга, а я сам. Сюди зайдуть, там вип’ють, щось перехоплять, вони всі кутки знають. А я тут чужий, мене одно перевіряють, навіть у хаті, коли я не вартую. Бо що я можу охоронити й від кого?

Для захисту маю дубову палицю. У старій ватянці, тоді на них ще казали куфайка, з біло-червоною стрічкою на плечі і найбільших, які можна собі уявити, валянцях, аби могли вміститись ще одні онучі, я виглядаю кумедно. Із ватяних штанів ізшив собі величезні рукавиці, аби не відморозити руки. На голові — вушанка, підбита штучним хутром, і каптур, зроблений із товстої ковдри. Ночі жахливо холодні. На обличчя під самі очі насуваю зав’язану ззаду бавовняну хустку. Ватянка підперезана шкіряним ременем, аби не піддувало знизу. В цьому вбранні я схожий на сільського дурника, бридкого карлика, страховище для дітей. Привезли військового фотографа й сфотографували мене посеред дороги перед костьолом. Професіонал; той знімок відбивав військовий стан, холод, ніч і страх. Тож обійшов усю пресу, потрапив навіть на обкладинки закордонних журналів. Один вивісили на дошці об’яв у конторі повітового кооперативу. Можливо, комусь ці знімки показують для перестороги.

— Матимеш багато часу для роздумів, — потішаються вони моїм коштом. У цьому немає ані співчуття, ані ненависті.

— Без ризику нема розваги, — це загальновизнане правило.

Офіційно я стою на чатах, мушу пильнувати десь із тридцять широко розкиданих довкола костьолу хат, контору повітового кооперативу, корчму, магазин і ощадкасу. Маю службовий записник, у якому реєструю всі транспортні засоби, що там проїжджають після першої години ночі. І прізвища перехожих. Добре, що вночі ніхто по дорогах не вештається.

— Якби тільки захотіли, могли б зробити зі мною... що завгодно: нацькувати собак, переїхати, зарити, забити до смерті палицями — ніхто б не поквапився мені на допомогу, зрештою тут і так нікого не обходить моя доля.

— Якби захотіли, але це не так утішно, як тримати мене в страху, адже набагато кумедніше — дивитись, як я намагаюся приховати страх, що живе в мені.

Я боюсь. Дрючок нічого не змінює. Більше діє ця біло-червона пов’язка на руці. Тоді я думаю про тих, хто колись почіпляв такі пов’язки. Дочекались від долі іронічного сенсу. В такий мороз у селі нікому не хочеться тримати собаку на ланцюгу. Кажуть, нібито собака учуває страх, бо страх теж має запах. Не знаю, за яким принципом собаки збиваються в зграю, як вони умовляються між собою, коли нападають гуртом, оточують з різних боків. Я не наділений селянською кмітливістю, не маю хисту до співіснування з природою, не здатний оборонитися від собак ані їх відганяти. Завжди якомусь собацюзі вдається шарпнути мене за рукав або подерти штани. Часом мені здається, що в мене вичерпалась енергія, бажання жити. Що більше не можу. Що зараз безсило опустяться мої руки. Піддамся, й це буде кінець, просто спокій. Але моє тіло інстинктивно реагує на загрозу, починає боротьбу, напружується, борониться, не хоче мене слухати. Не залишає місця надуманим рішенням.

— Варта. Пильнувати — це ваш чортів обов’язок, — кричать, заносячи мене до списку.

Я відповідальний за все, що може трапитись у селі між 23 вечора і 5 ранку. Коли мене нема на дорозі, газик затримується під костьолом. Сигналять, рахують час. Біжу. Маю 5 хвилин, щоб відмітитись, хоч би як далеко перебував. Інакше запис на дошці, додаткове чергування поза чергою. Але надто швидко вичерпується в мені страх перед покаранням. Мені бракує сил, щоб реагувати. Вранці газик зазвичай спізнюється. Мушу ще написати рапорт, здати службовий зошит. У мені тремтить кожен м’яз, кожна клітинка. Тоді йду хитаючись. Від паркана до паркана. Нарешті падаю на ліжко... однак заснути не можу.

Безумство, що його спричиняє безсоння, виникає з того, що всередині, в голові. Я виснажений, наче зійшов на найвищу гору земної кулі.

Неначе взяв одразу, за одну ніч, усіх жінок у світі.

Це, мабуть... секс, не що інше, як секс.

Переклад з польської Олени Катаєвої