ТАЛЯРІВ БАГАТО

оповідання

1.

Інспектор управління освіти обласної адміністрації Наталя Василівна Терлецька їздила в поближній район перевіряти скаргу в школі для розумово відсталих дітей, надивилась чужого горя (простіше кажучи, малих і дорослих дебілів та олігофренів), нічого не з’ясувала, бо на місці не виявилось ні коменданта гуртожитку, ні заступника директора навчального закладу, на кого була написана скарга, а директор тільки розводить руками і каже, що треба було попередити, а то вже відпустки літні почалися, якщо треба, мовляв, то викличем, бо вони ж не місцеві… Хотіла заскочити зненацька, а не вийшло ніяк. Одне слово, приїхала з райцентру ні з чим, роздратована, а тут прямо на порозі приймальні начальника управління секретарка накрила її мокрим рядном:

- Вам дзвонили з Устимівського району. Із села. Голова сільради. Щось там ваша бабушка дуже стривожена…

- Бабця? Моя? – Наталі Василівні вдарив струм в ноги. – Бабця Надя?

- Не знаю, як звати. Але за дітей просила не турбуватись – з дітьми усе в порядку…

- Ой, слава Богу…

- Але вона просила, щоб ви приїхали. Голова сільради, точніше, просив, тобто переказував… Негайно щоб приїхали.

Наталя Василівна зайшла до начальника, прозвітувала про невдале відрядження і, плутано пояснивши ту телефонну тривогу, таки наважилась попросити машину до рідного села: туди й назад, до вечора вправимось…

- Яке "вправимось”? – зиркнув він на годинника. А далі, потупивши голову, сказав: – Не заробили ви, пані Терлецька, сьогодні, якщо по чесному… – Витримав паузу, яка їй здалася годиною. – Ви спочатку самі подзвоніть у сільраду, може, й не треба гнати машину… Але, якщо треба, то… А завтра мені все з’ясуйте по тій крадіжці чи що воно там насправді!

Вона могла б і не дзвонити в село, бо що він пояснить, той тлустий котяра? Та й чому б не скористатись можливістю хоч на годину побачитися з дітьми?.. Навіть улітку вгору глянути ніколи за цими паперами й перевірками… Але для порядку (начальник порадив) набрала номер сільрадівський із тризначним кодом.

- Зарубєжний? Борисе Давидовичу, це вам з управління освіти…

- А, Наташа? – одразу здогадались на тому кінці дроту. – Да, пріхаділа ваша бабушка, тєрор нам тут устроіла…

- А щось конкретніше можете сказати?

- Да што конкретніше – она же в вас партізанка!

- Добре, я скоро навідаюсь.

- Ана два раза пріхаділа, но я так ніхрена і нє понял. Пєрєдайте, гаріт, Наташє, хай приїде пошвидче – і всьо. Больше ні слова. Партізанка самая настоящая.

Бабця Надя й справді була в партизанах у війну. Та де вона тільки не була! І трактористкою першою в колгоспі, і голод пережила, і чоловік із фінської в неї не вернувся… І зараз вона найстаріша в селі: всі її ровесниці й багато молодші повимирали, а вона, маленька, худенька, нагнута, як білочка, бігає, метушиться, ні хвилини тобі не всидить… Вона саму Наталю Василівну вигляділа й дітей її. Дуже тільки потерпала від міського життя на четвертому поверсі, все до землі її тягнуло: бодай годинку походити по травичці на косогорі, якби там собак не вигулювали гицелі городські. І води не могла пити з крана, навіть процідженої через фільтр, то в відровому бутлі воду привозив Кость їй з дому, якщо випадало, а то бодай із криниці поближньої – є тут у місті… На зиму ось знову заберуть її сюди, бо як же їй одній там?..

Наталя Василівна згадала про чоловіка й подумала, що треба було б його попередити, але хай уже… Він звик до її частих затримок на роботі, а як трохи пізніше сьогодні вернеться, то не вмре. Пора б уже було й мобільника подарувати дружині, але в нього дочекаєшся… Гроші десь ховає: на машину, каже… Ой, з тією машиною… Кілька разів мав брати, випитував та вивчав марки, але тільки-но наміриться, як щось і переб’є: то курс долара підскочить, то машини подорожчають, а то раз нагріли його жевжики на фіктивній лотереї, так що є тепер на все життя що розказувати… Дограється, як і його батечко: назбирав з пасіки вісімдесят тисяч рублів (вісімдесят тисяч, чуєте!), ще тими, радянськими, а потім – гоп! і нема ні копійки. Точніше, копійки тільки й лишились із тих тисяч – у ощадній книжці записаними. А можна ж було десять "Жигулів” чи "Волг” купити. Правда, купити було тоді машину не так то просто – черги, черги! – але вже й на руках продавались… І меду жалів, і толку з тих заощаджень! Кость від батька недалеко втік, хай вибачає покійний тесть, що недобре згадався…

В село добрались разом із сільським товаром. Загородили дорогу корівки рябенькі й мало не всі шуті: завезли було в село породу якусь голандську, удійна, кажуть, але ж тепер не розбереш на масть котра чия. Хоча кожен свою знає.

Водій зупинив машину, бо череда підняла таку кушпелу, що за нею нічого не видно.

Наталя Василівна вирішила, що в сільраду не буде заходити, хоч і їхатимуть вони повз новий, обкладений дрібненьким кахлем одноповерховий будиночок у центрі села з державним прапором при вхідних дверях. Не хотіла вона бачити голову. Нічого поганого він їй не зробив, але вже те, що його, чужака, обрали люди на цю посаду – сама ця думка ображала її: та невже ж свого путнього не знайшлося? От народ… Заплатив, видно… Заплатив, бо має з чого: скупив усі акції у селян, техніка у його руках, знайомі в районі: за чотири роки он який палац над ставом звів, що тільки в казках колись бачила… Із своїх, сільських, ніхто не взявся так ревно розтягувати колгосп чи КСП, як його тоді правильно називали, коли ото рейвах такий був у країні, а цей – тут як тут. Щось там років два перед цим у райвиконкомі працював – таке ходило зачухане, а тепер дивино-ти!.. Жид або кацап, по всьому видно, що чужий – де він тільки взявся тут? Керує…

І наче на поклик її думок з кушпели, яка хвилями напливала на хати, на дерева при дорозі, а далі й на городи прозорим маревом, вийшов ширший як довший Зарубєжний. Наталя Василівна вилізла з машини, бо він уже загледів іномарку з адміністративними номерами й звернув зі стежки на асфальтовий шлях.

- Бабушка єщо раз пріхаділа, – сказав, привітавшись, голова. – Вот уж настирная. Сколька єй лєт?

- Голова сільради мав би знати, – криво посміхнулась Наталя Василівна.

- Да, нє дашлі єщо рукі… – всміхнувся й він у відповідь. – На абратной дарогє… Ви же сєводня назад?

- Так, сьогодні.

- Заскачітє, єслі панадаблюсь. В нєкоториє школи камп’ютери вот, Наталья Васільєвна, другая оргтєхніка, а в нас… Ви же свая всьо-такі, сєльская…

- Я до постачання не маю ніякого відношення…

Наталі Василівні неприємні були ці балачки. Із своїх статків хоч би копійку дав на школу, валах череватий… Після одвідин того нещасного інтернату цей огир в неї викликав просто огиду. Вона оглянулась на череду, що подаленіла за вигином вулиці й кивнула головою на знак прощання.

- Наша Сонька падружілась с вашімі рєбятамі… Толька что-та бабушка-партізанка в послєдніє дні не пускаєт іх на уліцу, – встигла ще почути Наталя Василівна, зачиняючи дверці машини: пішов ти зі своєю дружбою!..

Бабця Надя чекала-виглядала онуку на воротях. І як машина наблизилась, то прочинила хвіртку і дивилася з неї таким напруженим, тривожним поглядом, що Наталі Василівні знову вдарив струм у ноги.

- Що сталося? – спитала вона, ступивши на траву.

- Пішли, – мовила тихенько баба, поманивши рукою у двір.

- Дівчата де? – спитала Наталя Василівна.

- Пішли, – повторила знову майже шепотом бабця, таємничо так покивуючи головою на город. – Потім про дівчат, потім… Вони живі й здорові.

- Наталю Василівно, може, що треба допомогти, то кличте! – обізвався у хвіртці водій.

- Нє! – аж скрикнула бабця Надя. – Ми самі!

І зупинилась, стояла й дивилась тим напруженим поглядом на хвіртку, поки водій не стенув плечима й пішов назад до машини. Потім скоренько-скоренько почимчикувала стежкою за хлів, за кукурудзу, не оглядаючись на дорослу свою онуку і не мовлячи й слова. За кукурудзою, яка закривала півсвіту, в кутку города під грушею бабця спинилась.

- Отут, – показала пальцем.

- Що тут таке? – запитала Наталя Василівна, дивуючись із бабиної поведінки.

- Не галасуй! – прошелестіла стара, оглядаючись наокруг.

Наталі Василівні зразу згадались слова Зарубєжного про партизанщину, але серйозність на лиці старенької схиляла до іншого висновку… Їй раптом здалось, що бабця вижила себе і до горла підступив гіркий кім’ях. Їй захотілось нагнутись до бабці, пригорнути її тісно до себе й розплакатись, але стара опустилась на коліна і стала руками гребти землю.

- Бабцю Надю, що ви робите? – вже не могла стримати сліз онука. – Пішли до хати, там правнучки ваші…

- Талярів багато! – перестала ритись у землі бабця й показувала чорним від длубання пальцем: – Отуто.

- Чого багато? – стала підігрувати бабі онука.

- Талярів, – повторила стара й продовжила вигрібати з ямки землю пригорщами.

- Ой, Господи, – зітхнула з розпачем Наталя Василівна й не знала що його далі чинити. В кого поради питатись. Не підеш же до сусідів жалітись. "А де дівчата?!” – заволала її душа. Й вона кинулась прожогом назад з-під груші, повз кукурудзу, до хліва, а потім до хати. Вона бігла і в голові їй прокручувались такі страхоття, що в неї мало не лопнуло серце.

Але хата була не замкнена. Тільки кімнатні двері з сіней закладені були на клямку і поки вона їх відчинила, то мало не вмерла.

- О, мама приїхала! – кинулись дівчата (старша з-за столу, а менша гралась із ляльками на застеленій килимком підлозі) матері на шию.

Наталя Василівна обіймала дітей, цілувала й раділа, як начеб вернула їх з того світу.

- А чого ти плакала? – спитала менша, трирічна, й цим питанням вернула матір у дійсність.

- Нічого, то так собі, від радощів, – усміхнулась вона. – Як ви тут з бабусею?

- Бабця Надя нас зацинильа, соб ми нікому не лозказальи… – почала було голосно, розтягуючи слова, менша.

- Цить! – замахнулась, нахмуривши брови, старша. Потім нахилила матір до себе й тихенько на вухо мовила: – Бабця Надя на городі гроші закопала.

- Які гроші? – розігнулась мати, зовсім розгубившись.

- Со в насих книзках бульи! – сказала швидко й голосно менша. А старша мовчала, тільки знов нахмурилась і кивнула їй погрозливо пальцем.

Наталя Василівна кинула дітей і побігла до бабці. Бігла й нічого не могла розібрати. Наче хто намову на них напустив: гроші, таляри, книжки… Старша, видно, бабці пригод з привезених книжок навичитувала вголос, та й… Хоч стань, хоч плач.

Бабця вже нагорнула чималеньку купу: навлежачки вибирає землю. Така ж зосереджена й серйозна.

- Чого ти носишся, як підпалена? – спитала бабця.

- Це ви тут усі підпалені… – видихнула, захекавшись, Наталя Василівна. – Що ви там зарили, скажіть?

- Так, осьо вже намацала, – сказала бабця Надя, і Наталі Василівні здалось, що на її обличчі промайнув посміх, миттєвий і недоречний. – Поможи мені витягнути.

Наталя Василівна теж стала на коліна, й разом вони стали тягнути якесь дрантя з-під землі. Стара кухвайка. Щось тверде у ній було замотане.

Прибігли дівчатка й поставали кружка, заглядаючи в ямку.

- В кукурудзу! – скомандувала бабця. – Хто це вас випустив?

- Мама! – в один голос мовили дівчатка й зайшли в кукурудзу. А за ними й бабця рачки потягнула кухвайку. Кроків на п’ять, щоб не було видно їх нікому й нізвідки, хіба з небес. Потім сіла на кухвайку й на те, що в куфайці було замотане, склала руки на коліна й посміхнулась рідно-рідно, і Наталі Василівні стало соромно за свої недавні припущення.

- Ой, Наташко, я з ними вчора й сьогодні мало умом не тронулась! Тут таке було, таке було! – сказала бабця й обвела поглядом дівчаток. А ті стояли сумирно поміж мамою й бабцею у кукурудзяному лісі, і високі мітелочки шелестіли над їхніми головами. – Чо’ ти запишалась, га?

- То не я, то вона! – звернула старша на меншу і запишалась іще дужче. Вона вже перейшла у шостий клас і їй було дивно, чому бабця Надя наробила стільки гвалту, стільки… Але й радість зате мають - мама приїхала.

- А я так нічого й не можу зрозуміти, – сплеснула себе по крижах Наталя Василівна.

Бабця Надя проворненько, як шістнадцятка, встала з кухвайки, розгорнула її і підняла стареньку дійничку, напхану дрантям. Далі вийняла дрантя й витягнула з дійнички дитячого битого валяночка, а з валяночка дістала шкарпетку, в якій було замотане щось у целофан і перев’язане шнурком. Бабця взяла той пакунок у руку й глянула в очі Наталі Василівні, наче прокурор.

- Що це? – спитала Наталя Василівна.

- Глосі! – сказала мала й одвернула від бабці Наді голову.

- Я т-тобі дам "глосі”! – строго покивала пальцем, але мала й не змигнула, тільки скинула на прабабусю раз бровами й знову набурмосилась.

Наталя Василівна розв’язала шнурка, розгорнула целофан, папір із зошита в клітинку й побачила долари. Три пачки американської валюти – кожна в прозорому учнівськом файлику. Розсунула одну пачку: чималенько –  всі по сто, зразу й не порахуєш… В неї затремтіли руки.

2.

Вдома Наталя Василівна не стала одразу сповідуватись чоловікові про бабусині переляки-фокуси, а на запитання чому так пізно прийшла додому, кинула звичне, казане не раз і не два: біжи спитай, мовляв, у начальника наросвіти, що ти мене питаєш?

Хотілось, звичайно, виказати одразу все про його жлобство, про його хованки-перехованки і чим це могло б скінчитися, в той час як вона в лінійку витягується, аби дітям було не голодно й не холодно, щоб усі комунальні були сплачені, та й щоб і йому не соромно було, коли хтось несподівано завітає в гості: відкрив холодильник – і на тобі баличка та банана!  А він тим часом переводить гривні в долари та ховає від неї… В тебе ж є он на рахунку (сама на карточці через банкомат провіряла), вистачить з головою на "дев’ятку” чи "десятку”. Чи, може, йому вже  "Mitsubisci” закортіло? Почекай, я тобі покажу і "Mitsubisci”, і "Ford’а” і "Mersedes’а” – все одразу!

 Вона непомітно для чоловікових очей поставила на полицю зарубіжної літератури "Остров сокровищ”, "Хижину дяди Тома” і "Приключения капитана Врунгеля”, привезені від дівчат. Це ж у ці книги він ховав від неї валюту, а коли відпроваджували дітей у село, то вона, не відаючи нічого, не роздивляючись тих книжок всередині, вкинула старшій у портфель, щоб не марнувала літо тільки на вулиці та з тією Сонькою… І вибрала, ти скажи, подружку! Бабця розказувала пошепки: виходжу, каже, у двір, а вони грають в карти. Удвох. Ах ви сякі-такі, я вам зараз дам карти, давно вже пора було навчитись… Коли придивилась, а це не карти. Що це таке, де ви його взяли? Це таляри – каже мені старша. Які таляри, що за таляри? Це, каже, такі гроші, не знаєте? В нас у школі декому батьки дають, то ми на великій перерві бігаємо міняти у кіоск, тільки то по одному, по два таляри, а це по сто, знаєте, бабцю, скільки на одну цю бумажку можна морозиво накупляти? таку купу, як оця ваша хата… Мамцю моя, коли я це зачула, то в мене усеньке тіло затрусилось, не тільки руки й ноги. А де взяли? А взяли з тих книжок, що старша заходилася читати (вони в мене не байдикують, не думай): отако, каже старша, через листочок були перекладені усі три книжки. Таляри, таляри – щось я таке чула, це таке щось страшне, американське, я пам’ятаю, як у молодості про це у газетах писали… Наташко, ти ж нікому не розказуй, бо не дай Бог хто довідається, босоти всякої зараз хватає. І не кладіть же в книжки більше – хіба нема куди сховати? А дітям я приказала, щоб ото не ляпали язиками – два дні тримала їх на клямці в хаті...

Весь день Наталя Василівна провела в районі, в інтернаті: випитувала, винюхувала, звіряла накладні і порції продуктів на сніданок-обід-вечерю, навіть попробувала приготовленого на шкільній кухні (на літо не всіх розбирають додому, бо від багатьох бідолашок давно відцурались батьки і родичі) – попробувала каші, компоту: може бути, але й… Важко тепер щось довести. І самі скаржники навідріз відмовляються, що вони таку скаргу писали; справді, почерки не сходяться – один на одного, видно, наклепали анонімно, підставивши учнів. Але фахово попрацювали: з першого погляду в карикатурній мові та письмі й не запідозриш підміни… А комендант гуртожитку вкупі з заступником директора віднікуються – і нічого вони не крали, не вивозили машинами, як написано, прямо святі люди: хай Бог карає таких, гундосять, що рука в них піднімається брати в цих калік господніх… У прокуратуру звертатись? Чи поки-що загальмувати скаргу, взявши на контроль? Скаргу, скаже начальник управління, треба закривати з конкретним результатом…

Водій довіз її до площі Дружби народів, а далі вона пішла пішки, аби зазирнути по дорозі у фірмовий автомагазин: та вчорашня пригода з доларами цвяшком сиділа їй у голові, де б вона не була і що б не робила. З одного боку вона тішилась, що стільки ось грошей несподівано виявилось у їхній родині й тепер можна буде багато чого дозволити собі. Ну, наприклад, зробити, нарешті ремонт путній у квартирі: вікна пластикові поставити, ванну кімнату з туалетом сумістити, як це тепер багато хто робить, підлогу настелити де килимовим покриттям, а де, на коридорі, скажімо, ламінатом, та до людського вигляду балкон із лоджією привести, а то самій туди соромно виходити, таке все криве й убоге, примітивне й непристосоване… Півжиття вже прожито, а як прожито? Не гірше, може, як її колегами, але хіба це гідно людини? Усе сподіваєшся, що ось настануть часи, ось незабаром зміниться, поліпшиться, покращиться… А життя йде! І ніхто тобі його не поліпшить і не змінить, якщо ти сама цього не зробиш. Не таким робом, як той самий, скажімо, Зарубєжний чи… багато таких розвелося тепер, а на чесно зароблене, оцінене відповідно до їхнього внеску, їхньої відданості роботі, винахідливості, кмітливості… От Кость її – так це ж золота голова! Саме голова, а не руки, бо руками він мало що робить і на своєму заводі, тепер ЗАТ, закрите акціонерне товариство, і вдома (дверці он до шафочки півроку нікому прикрутити), а винаходів він уже стільки зафіксував, що в іншій би державі мільйонером став, як той Форд, хоча не всі чоловікові винаходи ще й застосовано… Це з одного боку. А з другого – потайний далі нікуди! І як з нього цю болячку, як сам він каже по-морському, "пришхерювати”, тобто приховувати, – вивести як її? Наталя Василівна вивчила його за шістнадцять років спільного життя: жлоб жлобом – сам ходить у ношеному-переношеному костюмі, туфлі до дірок на підошві стоптує, бо коли щось задумав… Зажди-но: буде тобі дудка, буде і свисток! – згадала вона із давньої-давньої читанки вірша й посміхнулася сама собі.

Ось вона одну тисячу зелених зранку розміняла: купила мобілки, собі й йому, хотіла ще й старшій взяти (в їхній школі національно-елітній уже першокласники з мобілами ходять), та хай почекає до осені; придивилась своєму Терлецькому ноутбук у "Ельдорадо” (ох, чого там тільки нема – як не заходиш довго, то й не бачиш), навіть завдаток зоставила, бо сказали, що на замовлення привозять через тиждень, а хочеться зробити подарунок на День ВМФ – він же служив на флоті, а потім плавав на рибацьких сейнерах по далеких меридіанах, і досі, певно, плавав би та годував піратів, як оно показують по телевізору терористів, якби його конкретно й без жодного шансу на повернення в море не поставила на якір "рибачка Соня”, себто вона, Наталя Василівна. Та ще борги повіддавала, та пресу передплатила, та жіночих аксесуарів не минула… Ось воно все в одному кульку. Це тільки здається, що тисяча – багато… "Багато талярів” – так казала бабця Надя? І придумали ж заховати – як Кощей Безсмертний смерть свою…   

Наталя Василівна в автомагазині походила поміж екстравагантних іномарок, виставлених у три ряди, до неї одразу кинулись елегантні юначки з завченими манерами й відшліфованими до автоматизму рекламними слоганами стосовно виставленої на продаж продукції, й Наталя Василівна дещо узнала. Особливо про пільги продажу, яких ще на минулому тижні не було, а тепер вони з’явилися. "З цього можна буде й розпочати вечірню розмову за келихом бренді”, – подумала вона, чемно подякувавши хлопцям, які при виході вручили їй ще кольорові, писані кількома за винятком української мовами рекламні брошурки.

Однак на першому ж етапі провокаційної балачки з чоловіком, майже одразу по приходу, за вечерею, і обпеклася, коли тільки повідомила, так наче між іншим, що заходила в автомагазин на Дружби народів.

- Це найдорожчий магазин у нашому місті, – сказав упевнено Кость і додав: – А ти ж знаєш, що я принципово не збираюсь купувати автомобіль зарубіжного виробництва.

- Мені здається, що ти його взагалі не збираєшся купувати.

- Звідки ти це взяла?

- Ну, та скільки ж можна! Ти вже п'ятнадцять років купуєш.

- Були на це причини. А чого це ти так різко заговорила про авто? – Кость поклав виделку з шматком биточка на край тарілки й глянув їй прямо в очі. Ніяк Наталя Василівна не привчить його користуватись ножем і виделкою: биточок треба розрізувати, а не нахромлювати весь і демонструвати свою ненатлість та малокультур’я.

 - Заговорила, бо… заговорила… – розгубилась Наталя Василівна. Розмова пішла геть не у продуманому нею руслі, тому Наталя Василівна вирішила не затягувати. – Скільки ти вже назбирав грошей?

- Скільки?.. А ти ж брала мою картку!

- І все?

- І все. А де ще?

- А в книжках! – засміялась Наталя Василівна і думала, що її викриття справить на нього ефект вибуху бомби щонайменше.

- Я на книжку вже давно грошей не кладу, – спокійно мовив чоловік, продовжуючи жувати того шматюру, наче зумисне дратуючи дружину.

- Давай не клеїти дурня, – розсердилась Наталя Василівна. – Тридцять тисяч доларів хто заховав у книги?

- О-о! Тридцять тисяч доларів!.. – закопилив чоловік губу.

- Ну, вже не тридцять, а двадцять дев’ять, бо я майже одну сьогодні потратила.

Чоловік дивився на неї, як жаба на вужа. Тільки стрибнути через стіл не наважувався.

Наталя Василівна вийшла у коридорчик, вернулась із новенькою дамською сумочкою матово-жовтого кольору, крокодиляча шкіра, демонстративно розстібнула замки й блискавки і дістала два мобільних телефони:

- Взяла однакові, фірми "Nokia” – симпатичні, правда? Відео, диктофон, пам’яті багато… Стартовий пакет від "Jeans”. Вітаю тебе, Костику, з морським твоїм святом!

- Ти що – здуріла? – жаба вже не мала сил опиратись і сиділа майже перед самими гіпнотичними очима захланного вужа.

- А завтра підеш і забереш у "Ельдорадо” ноутбук – ти краще на них знаєшся. Я завдаток зоставила, – жаба з усіма потрохами залізла вужеві у пащеку.

І щоб остаточно вивести чоловіка на чисту воду, Наталя Василівна дістала з однієї і другої банок з-під кавових зерен "Nescafe” у тумбочці перев’язані пачки американських грошей і розклала їх на столі.

Костеві заціпило. Якийсь час він мовчки дивився то на гроші, то на дружину, яка переможно пускала усмішку кутиком напомаджених французькою косметикою губ, потім взяв один папірець валюти, обдивився його й поклав назад.

- Пізнаєш? – моргнула до чоловіка Наталя Василівна. Колись давно вона так робила, ще коли вони тільки познайомились. Але з іншого приводу.

- Я нічого не можу зрозуміти, – Кость безпорадно виставив руки перед собою, наче просив: налий води – вмитися.

-  Учора так само я не могла зрозуміти бабцю Надю…

- Ти була в них?

- Була… І виявила в романах Стівенсона, Бічер-Стоу і ще там чий – ось ці купюри. Ховав від мене?

- Наталю, що ти говориш? Ніякої я валюти не ховав.

- Ну, годі, перестань прикидатися, це вже не цікаво.

- Не клав я туди нічого і не знаю ні про які гроші. Де ти їх взяла? – тепер я тебе спитаю!

Наталя Василівна не чекала такого опору. І ця серйозність, жорсткість в очах чоловіка, в його голосі аж злякала її. Вона встала з-за столу різко, мало не перекинула стільця під собою, пішла у вітальню й принесла книги дитячої зарубіжної класики, що гостювали більше місяця в селі, й вернулась на кухню.

- Наші? – спитала.

- Ну, наші, – невпевнено якось відповів чоловік.

- Ось тако, дивись, – вона брала сотку доларів і вкладала в книжку, брала і вкладала. – Хто робив? Не ти?.. Ну признайся – це ж ти…

- Ні, не я.

Наталя Василівна знов згадала тестя. Покійна свекруха мало з ума не зійшла, коли він показав їй синеньку банкову книжку після того, коли заощадження стали порохом придорожнім. Мовчав, ніколи й словом не обмовився. І цей такий. Але ж чого так впиратися, коли все виявлено?

- То що будем робити?

- Де?

- З грошима цими, "де”?

 - Що хоч, те й роби. Це не мої гроші.

- Слухай, ну яка ж ти свиня паршива. Ховав, ховав, а тепер так знущаєшся наді мною, – і в Наталі Василівни бризнули сльози й, заплакана, вона глянула йому з благанням у очі: - Так, або ти забираєш їх, або я знайду місце, куди їх подіти.

- Якщо ти маєш на увазі машину, то я її куплю, тільки за ті гроші, що на рахунку, а не за ці.

Вона кинула вечерю, неприбраний стіл, пішла в кімнату, ввімкнула старий як світ львівський ламповий телевізор, в якому кольори були такі насичені, що з них мало не скапувало, і стала дивитись, але нічого не бачила. І так просиділа годину чи й дві, потім постелилась у спальні, лягла й шугонула в сон, наче в провалля.

Прокинулась опівночі. Чоловіка поряд не було. А в вітальні світилось. "Рахує тисячі”, – Наталя Василівна з іронією згадала розмову по той бік ночі. Гнів уже давно з її серця вивіявся і вона якось легко й просто подумала, що от яка морока з цими доларами-талярами: не було їх, то й клопоту не мала, а тепер… Що тепер? Коли він не признається. В інтернат віддати тим сиротам нещасним? Ця думка так несподівано стрельнула їй в голову, що вона аж злякалась її появи. А ремонт, чи телевізор бодай купити?..

Вона встала й пішла на кухню. Там усе так і лежало неприбраним. І валюта американська нечепана. Наталя Василівна поскладала недоїдки в холодильник, помила під краном миски-ложки холодною водою, зібрала гроші й заглянула у вітальню. Чоловік спав прямо на підлозі, на товстому й важезному килимі, подарованому іще на весіллі його батьками,  а довкруг нього лежали купами книги з полиць.

- Костику, ти чого це – зачитався? Давай перейдем у спальню, – поколихала його за руку Наталя Василівна.

Чоловік лупнув повіками, покрутив головою й сів. Потім оглянувся довкола себе, звів на дружину очі й сказав, позіхаючи:

- Ті книги, що ти привезла – не наші. Я зразу якось засумнівався, що вони російською мовою. А тепер он знайшов наші, майже такі ж, із серії "Шкільна бібліотека”, а тільки в українському перекладі.

Він звівся й пішов у спальню, а Наталя Василівна нахилилась до підлоги й взяла в руки дві книги: "Острів скарбів” і "Остров сокровищ”.

3.

На вихідні Наталя Василівна поїхала в село останнім транзитним автобусом. Прихопивши з собою замотані у грубий могеровий рушник книги зарубіжної класики в російському перекладі. Вона логічно вирахувала, що ці книги принесла в їхнє обійстя Соня, дочка Зарубєжного, ніхто інший. І хоч як її Кость не переконував, що треба й валюту повернути, але вона сказала: це вкрадене у нас, у людей моїх сільських, і я його віддам у інтернат. Я знайду можливість зробити це інкогніто. А ти мовчи! І не муч себе гризотами: там знаєш ще скільки таких стівенсонів на його полицях стоїть?!

До хати бабці Наді добралась уже в сутінках.

- Ой як добре, що ти приїхала, – зашелестіла бабця Надя, причиняючи двері на кухоньку. – Приходила сьогодні Сонька і питала за книжки.

- Осьо вони, – розмотала Наталя Василівна рушника.

- Ой як добре, а то я їй сказала, хай прийде завтра, збрехала їй: дівчата похворіли, мовляв, приходь завтра – я наготую і віддам. Збиралась до тебе телефонувати.

Бабця вмовкла і дивилась на внучку як теля на схід сонця. Щось наче й хотіла сказати, а не казала. А потім викреслила в повірті пальцями прямокутничок на розмір плитки шоколаду й скинула запитально головою.

- Нічого в книжках не було – ясно? – твердо сказала у відповідь Наталя Василівна.

Бабця кивнула головою.

- Я їх, усі три пачки, у інтернат для сиріт віддам.

Бабця Надя при цих словах ураз розпрямилась, ставши вищою, і припала до Наталі Василівни, як дитина до мами, якої давно-давно не бачила, обійняла її за плечі сухими покрученими пальцями. І плакала, колишня трактористка і партизанка, щастя якої загубилося на фінській війні, бо й ні в дочці його не знайшла – і досі не знає, куди вона повіялась у ті цілинні роки і чи є ще жива, лишивши їй для радощів на старість розумну і дбайливу онуку.

- О-ох, як я їх ненавиджу, кровопивців! – стиснувши худенькі кулачки, наче для боксу, із скреготом на зубах і з сльозами на очах проговорила бабця.

І Наталя Василівна була певна, що бабця Надя з дітьми її, своїми праонуками, розпорядиться так, як треба: мала дурна – вона вже забула за ті карти-глосі, а старшу навчить, що слід казати на випадок чого.

Вертаючись вранішнім автобусом у місто, Наталя Василівна обдумувала, як тепер бути з тією валютою. Чи тримати її в квартирі, чи відкрити рахунок…