Хатька

                                                           Новела

         Скільки пам’ятала Докія – в селі прозивали її Хатькою. Відтоді, як у дитинстві влучила блискавка в сусідську хату  навпроти через вулицю.

         Докійка глипнула у вікно, зверескнула:

-         Мамо! Горить тітчина хатка!

Ганна схопила відра біля мисника, побігла гасити пожежу. Докійка – слідом за нею.

         Бамкав дзвін, люди вервечкою передавали один одному повні й порожні відра. Коли прибула пожежна помпа вогонь устиг охопити весь дах (суха солома горіла мов порох), почав лизати своїми гарячими язиками одвірок і віконниці.  

         Затріщали від вогю шиби. Ще й гримнуло щось, аж поприсідали люди.  В різнобіч полетіли палаючі страпаки – видно, ще у війну хтось засунув у стріху дідькове начиння.

         Докійка злякалася і зайшлася у плачі. Ганна жбурнула відро, вхопила дитину, притулила до себе.

         - Доню! Не бійся. Вже не маленька. Перейшла в другий клас. Стріха більше не буде стріляти.  Йди до своєї хатки.

         Докійка, заїкаючись, ледве витиснула з себе:

         - Не піду до хать-ки! Туди теж може вцілити блискавиця. Он як січе навкруги.

         Хтось із дітисьок почув те і розніс. Отак і стала Докійка – Хатькою, наче ніколи й не мала справжнього ім’я.

         Як підійшла пора дівувати, – на вечорницях не з’являлася. Від того сусідського пожару заїкалася і стидалася свого ганджу.

         Незчулася, коли її однолітки повіддавалися. Вона ж залишилася одна.

         Мати, бувало, казала:

-         Докійко, пішла бись до колбуду.

- Ая! Що там робити мені, перестарку? Хіба молоді й зелені прозиватимуть Хатькою? Краще попораюся у городі.

         День при дні товклася на довжелезних гонах. Здавалося, немає їм ні кінця, ні краю. Всю колгоспну землю своїми руками перешарувала. Так і зістарилася. Без онуків стала бабою Хатькою.

         Пішли на вічний спочинок мама й тато. Залишили їй хату й латку городу, садок, що швидко здичавів без роботящих чоловічих рук.  Яблуні потяглися до хмар, наче явори понад річкою. Спробуй дістати яблуко. Чекай, допоки воно саме не впаде в траву.

         Згодом садок уже не родив, гнав навесні пустоцвітом, але заморився і перестав. Хата  по самі вікна вросла в землю. На стодолі струхнявіла солома, ще й занадилося  вороння на нічліг і порозгрібало страпаки.  Зайде Хатька туди взяти сапу, а сонце зирить за нею через голі крокви  і лати; що то нишпорить там баба?

         Хочеш-не-хочеш, мусила змиритися зі своєю долею.

         Що поробиш? Видко, так написано їй на віку – одинакувати. Ні  дитячого сміху на подвір’ї, ні скупої чоловічої ласки не мала. Лиш рискаль, сапа чи граблі в руках. Тому й печуть вони довгими зимовими ночами. Аж під весну стишується біль, але тільки-но березень починає гнати табунами сніги до Фоси – прокидається в натруджених жилах, і знову немає віддиху до самої Покрови.

         Як-не-як – жити можна. Одна біда: щезло село. Старі перебралися на цвинтар, молоді гайнули до міста. Скрізь тиша. То хоч вітер навідувався у сусідські піддашшя, ниньки – в Хатьчиній стрісі тирлується: одна вціліла на все  колишнє село.

         На обійстях розкошують в’язилі, акаціїська. З ярків посунула вулицями гледичія. Де раніше було таке видано? Вона ж не наважувалася навіть наблизитися до села. Хто ниньки заступить їй дорогу? Незабаром візьме в облогу хату, накине колюче віття на ганок і причілки.

         Сьогодні Покрова. Храмове свято. Раніше в цей день село нуртувало. Дули в труби музики. Виляскувала полька «в два боки», ухкав гопак. Ниньки тиша – німа й вічна.

         «Мабуть, уже ніколи ніхто її тут не порушить. Скільки зирю від воріт уздовж вулиці, чи не заблукає хтось сюди. Закликала б і пригостила. Хай бим випив чоловік, пом’янув усопші душі мами Ганни, тата Йвана. Он скільки напекла вертут у печі, стосом лежать на великій тарелі, такі вдалися рум’яні, наче саме сонце всілося на столі. Налляла б вина. Либонь весною востаннє постригла виноград – більше не в змозі рачкувати біля нього, не ті літа, та й кому його пити? Минулої Покрови хоч надійшов із сусіднього села дивак Захарко. Збирає ікони, намальовані на дощечках. Обіцяв і ниньки навідатися, але, видно, щось завадило.

         Видивлялася, аж поки не засльозилися очі. Вулиця була порожня. Докія втерла фартухом солону сльозину, подумки питала в Бога.

         «Скажи, скільки мені залишилося ще товктися на цьому світі? Як упаду – ніхто не витеше домовини, не викопає ями, не понесуть сусіди попереду віко, не стелитимуть зілля під ноги. Боже! Як маю так банувати щодня, забрав бимось і мене. Якщо не пустиш до раю, то хоч під своїм плотом прилаштуй мою душу. Я пекла не заслужила. Грішила не з своєї вини. Силою заставляли на свята вимахувати сапиською, а ланкова Полька Хрущиха ще й дорікала:

- Чого мовчиш, не співаєш? Що – я за тебе тягтиму «Буряк рядочками, стеляться листочками»?

         Ото вже грішила молодиця, навіть у пекло її не допустять, щоб там  не перебаламутила всіх чортів. Щодня стрибала  в гречку. Як не з головою, то з парторгом або з агрономом».

         Молодиці совістили, а вона їм:

-         Не переймайтеся мною. Що маю – постити до старості?

-         Ти ж, Полько, береш гріх на свою душу.

-         Який гріх? Де він? Хіба десь засотався у моїй пазусі?

Розстібала кофтину, похитувала своїми, наче полив’яними, грудьми.

-         Бачите – нема.

«Ні! Сюди ніхто не надійде. Що тут шукати? Навіть Бог мовчить, наче небачить мене, занімів, нічого не каже. Візьму графина з вином і вертути, піду на цвинтар – відвідаю могили мами й тата, пом’яну душі сусідів. Кожну могилу. Знаю де хто лежить. Вщіпну крихту вертути, покладу на надгробок, вцідю в келишок вина, пригублю, рештою покроплю біля хреста...».

         І пішла стежкою за село. Як завиділо сонце рум’яні вертути, аж застрибало по них, так вони яріли на тарелі.

         Ще було не зимно. Дерева бриніли голим віттям. Сонце дарувало Докії і навколишній землі останнє тепло. Цвинтар зустрів тишею. Весною і влітку хоч щебетало птаство.

         Поруч простував чорний котисько Гриць – самому не хотілося блукати подвір’ям. Терся об ноги, намагався перехопити бабин погляд. Йому так духмяніли вертути – аж забивало памороки, та знав: сам не руш, баба вділить.

         Докія підійшла до могил мами й тата. Вони були без огорожі.

         Мама просила:

         - Докійко! Як повмираємо з татом, – не став нам оградки. В колгоспі все життя пройшло, мов за огорожею. Хоч на цвинтарі відчуємо волю…

         Перехрестилася. Витягла з кишені плюшевої кацафейки  келишок, налила вина, відщіпнула вертути, поклала біля хрестів, промовила:

         - Мамо, тату! Спробуйте моїх вертут. Сьорбніть вина з келишка. Ниньки свято, та в селі пустка. Сама живу, всі вже його покинули. Не знаю, як цю зиму перебути. Вам ближче до Бога. Попросіть: хай бим і мене забрав, бо, набулася  вже донехочу.

         Навпроти здригнулася гіллячка.

         «Видко, почули», – зраділа.

         Налила знову з наперсток вина. Пішла далі – до могил бабусі, діда, рідні. Залишала біля кожної крихту вертути, ковтала краплину вина, віталася з покійними, наче з живими. По всьому тілі розлилося тепло, налилися вагою ноги. Підійшла знову до рідних могил, присіла на мамчин надгробок. Поволі закрутився світ в очах, щохвилини набирав обертів і покотився рихвою до села, далі вигулькнув на шлях і загубився серед мовчазного осіннього степу. Докія задрімала. Притулилася щокою до землі. Уві сні бачила: біля райських воріт зустрічають її мама й тато. Було на душі солодко і щемно. Лежала й усміхалася: про що мріяла, – збулося.  Через мить  відімкнуть ворота, її душа полетить до раю, де вічна весна, де ніколи  вже не болітимуть руки...

         Сонце, гайнувши через небесний поріг, стрімко покотилося за циганський пагорб. Зірвався вітер, пригнав хмару, заступив нею небо, почав трусити немов із решета лапатим снігом.

         Сніжинки осідали на бабиному обличчі, вкривали одежу. Біля пустої тарелі сидів Гриць, не знав, як йому бути далі. Коли почув кроки чужого, – наїжачився.

         Цвинтарем простував дивак Захарко. Шукав, де ж баба запроторилася.

         Підійшов до могили, уздрів Докію.

         Баба лежала, скуцюрбившись, маленька, висушена щоденною роботою і вічною самотністю.

         Вметив на лавці графин з недопитим вином.

- За упокій Докіїної душі не гріх і сьорбнути, – Приклався до нього й почув, як у небі щось зарипіло.

         Подумав: «Видко, святий Петро відмикає райські ворота бабі Хатьці. Таки діждалася».

         Вицмулив вино до дна й поніс новину у сусіднє село сільському голові.

-         Петровичу, а Хатька вже перебралася на цвинтар.

-         Хто ж її там поховав? Не мала ні дітей, ні рідні…

-         Хто, хто? Ти мусиш поховати, бо лежить на маминому надгробку боса.

Побачив бим її порепані чорні, як земля, п’яти – наче на них плуг залишив борозни. А душу Господь забрав на небо. Навіть чув, як там заскрипіли райські ворота. Видко, янголи відмикали браму. Отак скажу тобі: ниньки рідко кому її відчиняють. Поховаєш бабу, і вже не марикуй – списуй село із свого гросбуха. - Завтра поховаємо. Хіба не чуєш, як розгулялися, кого сьогодні витягну з-за столу?..

         Хатька змерзла – і проснулася. Закліпала очима: «Що за мара? Йшла сюди – глипало сонце, а задрімала – набігла хмара і вкрила землю білою вереткою. Тре’ йти, бо як зірветься з припону вітер – геть завіє. А сон, що не кажи, вився гарний. Так сподівалася: як побачить мене мама, – зрадіє. Не вийшло. Наказала: «Докійко! Вертайся додому. Допоки житимеш у хатці, доти й не спишуть наше село».